Глава 18

Олександр

За вечерею Леся не видає жодного звуку. Вона так намагається виглядати незворушно, ніби їй байдуже до всього окрім їжі на тарілці. Та попри всі старання, на її личку ще помітна розгубленість. Дівчинку, мабуть, вибила з колії та пристрасть, що опанувала нами.

В голові наче щось спалахнуло і контакти розплавились. Розумні думки розбіглися та залишилося тільки бажання – притискати дівчинку до себе та не відпускати. Її вуста вабили наче нектар бджолу. Леся стало моєю особистою спокусою, протистояти якій не залишалось сил.

Чи шкодував я? Ні. А чому власне я маю шкодувати про поцілунок із дівчиною, яка мене приваблює? Не впевнений, що є така причина.

Потрібно тільки поговорити із нею. І в першу чергу з’ясувати чому вона плакала. Адже щось таки її засмутило. Або хтось. Ще біля університету дівчина не променіла радістю. Тільки ось відповіді так і не вдалося отримати. Мабуть, занадто різко розпочав розмову, бо у відповідь отримав запитання. Але воно не здатне вибити з колії. Підсвідомо був готовим до нього. Відповіді, правда, не підготував завчасно. То тепер мав посилено обдумувати кожне слово, щоб жодним чином не поранити її своєю відповіддю.

Білявка відклала виделку та стала розглядати мене. Під її напруженим поглядом шматок у горло більше не ліз, тому довелось повторити її дії.

- А чому я не можу тебе поцілувати? Пам’ятається – ти й сама не проти була.

Ой не те я сказав. Не те. Дівчинка розчервонілася щойно почула мою відповідь. І коли став таким дурнем? Наче ж думав, а все одно змолов дурницю ще гіршу, ніж ту, яка мала б стати моментальною відповіддю.

- А вмикати голову, Сашо, ти не намагався? — обурено зиркнула на мене та підвелася зі стільця. Відійшла до вікна та схрестила руки на грудях. 

А я не наважився заговорити, відчував, що перебивати не можна. Нехай виговориться. Я ж мушу змовчати, поки не наговорив дурниць. Втім, а що ще я можу зараз окрім цього?

- Не подумав, що у мене був важкий день, я стомилася, з хлопцем нещодавно розійшлася? І мені важче в сотню разів, бо того мудака я бачу в університеті кожного дня, а твоя кралечка пішла в туман і не маячить перед очима. За твоєю спиною не шепочуться усі твої знайомі та незнайомі люди. Не насміхається ніхто, не показують пальцями. А я звичайна слабка дівчинка, що тягнеться до тепла...

Не подумав. Уявити не міг, що на її тендітні плечі стільки всього звалилося. Егоїстично думав, що тільки мені важко, а всім іншим живеться легко та просто. А виявилось — зовсім не так. 

Очевидно, що про вечерю вже ніяка мова йти не може. Залишаю своє місце та підходжу до Лесі. Мушу зробити хоч щось правильно. Ця тендітна дівчинка володіє неймовірно сильним духом, вона чи не єдина, хто цікавився мною останнім часом та підтримував. І я, дурень такий, відштовхнув її.

— Пробач. Я.. Мені шкода. Мушу визнати, що дійсно не подумав.

— Не бери до голови. Це не твої проблеми. Я краще піду вже.

-  Може краще поговоримо чи ти дуже поспішаєш знову втекти?

- Хіба я хоч раз тікала?

- Кожного разу. Завершенням кожної нашої зустрічі ставала твоя втеча. – і це чиста правда. Жодна наша зустріч не завершувала нормально — все не як в нормальних людей.

- Що правда? – різко розвертається до мене обличчям. Її очі горять вогнем, підтверджуючи, що їх володарка має запальний характер. Здається, я помилявся, коли вважав її милою тихою дівчинкою. Леся за секунду змінилась на моїх очах та почала показувати весь свій норов.

- Ось тільки кожна наша зустріч, які ти так любиш називати дружніми перетворюється в бозна-що. То я прокидаюсь з тобою в перший же день знайомства і що я мала робити? Пилинки з тебе такого милого і ненаглядного здувати поки ти спиш? Це нормально, що прокинувшись я пішла на кухню, а не залишилась поруч з тобою, бентежачи тим самим і себе, і тебе. То напиваюсь з тобою, що на ранок соромно людям на очі показатись. Що теж мала продовжувати сидіти та далі спиватись з тобою? Тебе ж наречена кинула. А мені що тепер – вбивати своє здоров’я, бо тобі нема з ким випити? І ось сьогодні знову твоя улюблена «дружня» вечеря і що? – зробила паузу та багатозначно глянула в очі. - Ти поліз до мене цілуватися! Хоча за пів години до того переконував, що ми друзі. То може визнаєш, що друзями нам не бути й припиниш цей фарс? Мені вже в печінках сидить ця твоя дружба!

Я вражено дивився на білявку – в чомусь вона безперечно права. Але зважаючи на її слова, виходить нам взагалі не варто перетинатись. Бо всі ці пропозиції дружити – виглядають як обман з мого боку. Не можна цілуватись та залишатись при цьому добрими знайомими. Виходить – є тільки одне рішення. Або два, але перший варіант важко виконати. Та й другий мені більше до душі.

- То може варто не гратись у друзів, а спробувати інший вид стосунків? – так, смію визнати романтик у мені помер. Ні квітів, ні щирих зізнать у почуттях. Але які можуть бути зізнання, коли розплутати клубок ниток вийде значно легше, ніж розгадати, що зі мною діється? Безумство якесь.

- А ти віриш у цю вигадку? Віриш, що з цього щось вийде? Можеш гарантувати, що потім я не залишусь із розбитим серцем? Зможеш? – кожне своє запитання дівчинка супроводжувала таким пронизливим поглядом, що й без слів міг зрозуміти, як вона боїться нових стосунків. Але не заперечує зовсім, що не може не давати надію. – І чому, Сашо, ти вирішив, що у нас взагалі щось вийде? З чого такі висновки?

Словами цього не пояснити, маленька. Я й сам не знаю де взялася ця впевненість. Не існує таких аргументів, щоб переконати тебе. Не знайдеться таких слів, щоб ти повірила в них і довірилась. Доведеться ризикнути.

Мабуть, вона чекала, що і я зараз заспіваю соловейком та добрячу годину розповідатиму який я прекрасний та переконуватиму, що шкодувати не доведеться. Та мій спосіб вихопив з вуст тихе зітхання, в результаті чого Леся тісніше пригорнулася до мене. Яка ж вона піддатлива, ніжна та солодка дівчинка.