Глава 17

Леся

Мабуть, подумки Олександр вже й не радий моїй допомозі. Так, він жодного слова не сказав про це, а мовчки вислуховував усю мою критику. Вже у другому будинку мені стало цікаво - як на довго вистачить його терпіння. І його (в сенсі дім) я критикувала ще нещадніше. Ні, усі ті, хто зводили це диво безперечно добре постаралися, але таке помешкання більше підходить для самітників, ніж для сімей. Занадто вже холодна атмосфера, гостро якось, грубо. Не вистачає затишку, тепла. Хай вже пробачать мене прихильники цих новомодних тенденцій, але таке не для нормальних людей. Для бездушних роботів - в самий раз. 

А ще виявила для себе цікаву річ — обирати житло - це та ще тортура. Особливо, коли робиш це не для себе, а для інших. Ох, і підкинув Дмитро задачку із зірочкою.

Я намагалась уявити у кожному куточку Катю або Лізу, але не бачила їх там. Перед очима поставали картинки із нашого дому. Мабуть, потрібно обирати щось схоже. 

Ну, а вишенькою на торті стала думка про майбутнє. Наче в мене з'явився новий страх — залишитись самою, без друзів та рідних і киснути в чотирьох стінах. Мабуть, це егоїзм з мого боку, але страшно не хочеться, щоб вони переїжджали. Надто звикла до нашого будинку, до нашої дівочої компанії, до шуму...

Але ж, стати на заваді я теж не можу. Подруга заслуговує на власне щастя і не змушена все життя няньчитись зі мною. 

Просто зараз мені так сумно від усіх цих думок, що хочеться забитися в темний куточок і розплакатися. Виплакатись, затискаючи в руках улюблену іграшку, а потім наче нічого й не сталось продовжувати жити. Щоб позбутися всіх накопичених емоцій.

Але це все буде потім. Тоді, коли поруч дійсно нікого не буде. Коли я вдосталь зможу нагорюватися та тверезо оцінити весь масштаб катастрофи... або ж переваги самотності...

Зараз, навіть, сильно опиратись не маю бажання. Краще проведу ще один вечір в компанії Олександра. Із ним спілкуватись набагато простіше, ніж милуватись закоханими та тихо їм заздрити.

А ще я обожнюю готувати, але і це теж - не сьогодні. Раніше, запросто б приготувала вечерю, але натхнення нема, тому погоджуюсь замовити вже готову їжу. 

Саша не схожий на інших багатіїв. Він не вигадує омарів та червоної ікри на вечерю, а погоджується на прості та ситні страви. За кермом сам, без охорони. Загалом рве усі шаблони. Всі мої стереотипи спростовує.

Або ж я просто погано його знаю. І десь у його шафі захований скелет або ж якесь чудернацьке обожнювання чогось. Не знаю...

З квартирою друга я вже знайома - коліно й досі пам'ятає те знайомство. Тому більше я помилок не роблю та одразу вмикаю світло по кімнатах і цілою та неушкодженою дістаюсь кухні. Знаю, звучить так наче тут пастки на кожному кроці, але з моєю то удачею всяке може трапитись.

На кухні одразу починаю вивчати вміст шафок. Треба ж якось допомогти чоловіку в сервіруванні столу та так віддячити, що терпів мій огидний настрій весь день.

Думаю, споживати їжу краще із гарного посуду, тим паче, що вона більше схожа на домашню, ніж ресторанну. І приємніше дивитись на тарілку, а не пластиковий лоток. 

Гарна глибока тарілка для м'яса із овочами знаходиться у верхній шафці. Тільки ось не задача — я ледве дістаю до неї. А це й не дивно - Саша — чоловік високий, а я в порівнянні з ним - метр в кепці.

І важкий ж цей триклятий таріль. Але ж  я не яка-небудь слабачка і просто так не здаюся, тому тягну його з ще більшим завзяттям. 

Не знаю як опинився біля мене Олександр, не почула як прийшов, відчула дотик його руки до своєї та хотіла озирнутися. А це зіграло проти мене. Фанати романтичних фільмів зараз би сиділи у передчутті поцілунку, але ж ми не фільмі. А у реальному житті дівчина не мліє від одного дотику та не дивиться на чоловіка закоханими очима. 

Все стається в одну секунду. Бачу його здивовані очі, а потім біла пелена перед очима.

Борошно. 

Бісове борошно сиплеться на наші голови. 

Він мене приб'є зараз. Точно приб'є. Дивиться так уважно, ніби зазирає в саму душу, що я не в силах відвести погляд. В його очах плещеться розгубленість, здивування та злість. Але так гарно, наче в штормовому океані. В його очах просто ідеальний шторм.

А я стою наче заворожена з дурнуватим виразом обличчя і дивлюсь на такого ж сніговика, як сама. 

— Вибач, я не навмисне влаштувала снігопад на кухні.

Як же соромно. Знову. Дивлюсь на підлогу, на нас притрушених і хочеться плакати. Що ж за невдача така?

А він мовчить і не каже нічого. Не вибухає обуренням, не сварить, що полізла куди не просили. І від цього ще гірше. Яка ж я недолуга. Коли тільки стала такою криворукою?

Відчуваю як сльози збираються в кутиках очей і вже готові прокласти чорні доріжки по обличчю. Ще й туш потече, зараза така. 

— Все нормально. — спокійно говорить він, коли я вже готова розрюмсатись. — Ще ніколи не бачив такого симпатичного сніговика на своїй кухні. — сміється він та ледве відчутними дотиками струшує з мого волосся борошно. 

Намагаюсь і собі посміхнутись, але виходить паршиво. Щось у мене все сьогодні виходить погано.

І день сьогодні такий же. 

— Ходімо.

Не знаю навіщо взагалі він просить, якщо вже стискає мою руку в своїй та веде, як розумію згодом у ванну. Як слухняне телятко на мотузці, я йду в слід за ним. Сліз таки не втримала та тихо шморгаю носом. Розчулена, зарюмсана і страшенно засоромлена - я оминаю кожну можливість зустрітися із ним поглядом.

— Можеш прийняти душ, рушники на поличці. Моя гардеробна до твоїх послуг. Свій одяг відправ у прання. Загалом розберешся що і як. – Саша інструктує мене, як маленьку дитину. А може в його очах я і є маленькою шкідливою дитиною?

- Вибач за це все.

Так, я остаточно розкисла і не спроможна зараз ні на що окрім вибачень. Мені щиро прикро, що зіпсувала людині настрій, плани, спокійну вечерю.

А ще страшно. Страшно побачити в його очах насмішку, глузливий вираз обличчя, зрозуміти, що й він просто кепкує наді мною. Що вдруге стала розвагою для чергового покидька.