Глава 16

Олександр

А дівчинка виявилась більш гоноровою, ніж могло здаватись раніше. Слухавку вона бере з останнім гудком — саме тоді коли надія почути її голос вже майже сягає нуля. Не зізнається до останнього де вона є, але я здогадувався, що в університеті — студентка все ж таки. Та не знаючи цього напевно — не було стовідсоткової гарантії знайти її саме там. Добре, що були переконливі причини, щоб зустрітись. 

Я спізнювався. 

Дуже негарно, як для чоловіка, спізнювався. Але столичні затори й не думали мені допомагати, чим погіршували ситуацію. Добре, що хоч згадав про доволі хорошу кав'ярню неподалік від місця зустрічі та купив каву для Лесі. Можливо, це допоможе хоч трохи загладити свою провину.

Ага, ще і як допоможе, не без іронії думаю я вже за п'ять хвилин нашої розмови.

Леся не поспішала ділитись радощами студентського життя та пояснювати чому стане причиною для нових пліток. І чому саме нових? Були старі? З її відповіді стає зрозуміло — були. І здається мені — маленьку вони сильно ображали..

— Як хитро з твого боку — попросити про допомогу в її подруги.

Посміхається та сама подруга та присідає в авто, але залишає дверцята відчиненими та не прибирає своїх ніжок в середину. 

Вона дивиться на мене, а я на будівлю університету та студентів. Навіть, не дивлячись на дівчину, відчуваю в її погляді чи то насмішку, чи то іронію. 

Чомусь хочеться самому зрозуміти яка кількість людей спостерігає зараз за нами. І це важливо не тому, що боюсь пліток. Ні. Ці маленькі та ще сопливі пліткарі, що нічого ще не досягнули у своєму житті для мене нічого не означають. Так, Лесю нова хвиля пліток може підхопити, але ось дуже сумніваюся, що першопричиною їх появи буде саме вона.

А річ в тому, що моя Іринка теж тут навчається. Принаймні, раніше вона була студенткою саме цього закладу і знаходилася на заочному навчанні. Я ж особисто її підвозив кілька разів. Правда жодного разу не стояв перед університетом із дівчиною, як ось зараз. Завжди залишався в машині.

Яке ж в долі чудове почуття гумору. І світ виявляється не такий і великий.

А ще треба таки навчитися не згадувати про Іру. Бо як не навчусь тримати спогади десь далеко заблокованими у своїй пам’яті, то можу сміливо ніде не бувати.

— Погодься, що так сюрприз точно буде їй до вподоби. Ти краще за мене знаєш вподобання Каті.

Невже я досі її переконую? Так, все вірно. Саме це й роблю. І не тільки для блага Діми та Каті. Чорт, я дійсно скучив за простим спілкуванням та хорошою компанією. І дожився до того, що радію компанії молоденької студентки, бо ніякої іншої просто не маю. Усі ті друзі не підходять для розмов та розваг, з ними тільки якщо є якась користь для бізнесу.

— Ти завжди шукаєш аргументи, щоб ніхто не міг посперечатись?

Відгадала. І не просто шукаю, а знаходжу. І все заради твоєї компанії та допомоги.

— Тільки коли це потрібно. – відповідаю натомість.

Леся здається задоволена відповіддю, бо вже не випускає кігтиків. Що ж – розмову ні про що можна вважати завершеною. Можна вже і їхати на оглядини будинків. Побажанням брата було, щоб їх майбутнє житло було саме окремим будинком на відстані від шумної столиці, але щоб було зручно їздити на роботу обом. А нам вже залишалось найважче — обрати його, спираючись на смаки наших закоханих.

Дорогою до першого помешкання ми обговорювали вподобання Каті та те, як важливо, щоб поруч були й магазини, і аптека, і лікарня, і школа. Загалом про майбутню дружину брата я дізнався дуже багато, здається, що аж занадто. А ось про саму Лесю нічого нового.

До вечора білявка оцінила два будинки, котрі зводила моя компанія. І обидва були впевнено відкинуті. Це ще добре, що команда не чула критичних відгуків дівчини, яка запевняла, що це не для сім’ї. Що там їй не догодило вже не знаю. Наче і нормальні. Але жіноча логіка, здається, залишиться для мене нерозгаданою загадкою. Чи то просто настрій в моєї помічниці поганий, чи втомилася.

Сонячне проміння вже розфарбовувало котеджне містечко у помаранчеві кольори, в той час, як ми протирали сидіння в автомобілі. Леся переглядала відібрані мною напередодні варіанти та обирала кращі з них, на її думку. А мені не залишалось нічого, крім як роздивлятись її.

Гарна і до біса не схожа на Ірину.

- Повечеряємо разом? – пропоную одразу, як білявка переводить погляд на мене.

- Сподіваюсь, до ресторану не повезеш мене? Джинси та кеди не той одяг, щоб розгулювати закладами столиці в такий час.

- Можемо замовити доставляння. Поки приїдемо якраз приготують і доставлять за адресою.

- Знову намагаєшся заманити мене до своєї квартири?

- Чому одразу заманити? Тільки пропоную, адже пані на ресторани не погоджується. А ми ж друзі. Хіба є щось погане у тому, щоб повечеряти із другом?

Що я плету? Які ми до біса друзі? Хіба друг може хотіти затиснути іншого в обіймах і вдихати запах волосся, яке зараз наситилось сонцем та подібне кольором до стиглого персика. Мабуть, ні.

Вона незрозумілим чином впливає на мене. І це не подібно до тих почуттів, що відчував до колишньої. Не схоже ні на що. Стан якогось запаморочення, втрати здорового глузду. Вона ще зовсім дівчинка. Такий чоловік як я не для неї. Тим паче з моїми то тарганами…

А може це просто уява розігралась? Зрада Ірини боляче вдарила по серцю, то може й розум зачепило ненароком. Адже я досі її люблю. І бачить Бог, хотів би повернути… Може причина в цьому?

Адже кохання не минає так швидко. Воно як хвороба – довга, невиліковна, майже смертельна.

А це все більше схоже на непотрібне захоплення.

- Ні, у вечері з другом немає нічого поганого. – тихо відповідає Леся, після кількахвилинних роздумів. Схоже, що як і я, вона пригадала завершення минулої такої вечері. Про це свідчить рум’янець на її щічках. І чого соромиться не розумію…

- Тоді замовляй на свій смак. – задоволено посміхаюсь, повертаючи ключ у запалюванні.