Глава 15

Леся

Як же важко, виявляється, розповідати правду про своє життя рідній людині, але при цьому намагатися не засмутити її надто сильно. Наче й правдиво все, але відчуття таке неприємне. Огидне, я б казала. І від себе стає гидко. Відчуваю себе останньою брехухою і тільки трохи з пригніченого стану виводить думка, що все це на благо. Що нічого страшно я не приховую. Жахливих скелетів у шафі не ховаю, через мене та мої дії ніхто не помре і тим паче не помер. Це заспокоює.

А моя мама – мудра жінка. Не знаю наскільки вона повірила у вигадану історію кохання, яка виявилася простою симпатією, але не стала засуджувати. Сказала тільки одну дуже розумну річ – «до щирого кохання нас веде дорога. І у кожного вона своя. У когось коротенька та рівна, асфальтована, а комусь дістається брущатка чи взагалі вузенька стежка серед гір. Та пройти нею не найбільша складність. Зустріти кохання не важко – важко його зберегти та пронести через усе своє життя. І вся складність у тому, що для цього зусилля мають докладати двоє. Старання одного – добре, але старання двох – набагато краще.»

Її слова заспокоювали, вселяли віру в кохання. Бо як не повірити людині, яка вже не один десяток років заміжня та щаслива у своєму шлюбі? Не все ще втрачено. Так і Катя казала не один раз. Попереджала, що в житті може зустрітись покидьок, але це ще не означає, що всі такі.

Згадую про це і не можу не посміхнутись. Подруга хоч і запевняла, що не всі чоловіки поганці та до себе нікого не підпускала. І таких, як Дмитро оминала десятою дорогою. А виявилось, що доля та ще жартівниця і вміє робити сюрпризи. Зрештою до історії Каті пасує вислів — ««з чим боролись, на те й напоролись». Але це окриляє.

Загалом, після розмови з мамою мій настрій значно поліпшився. Депресивні настрої таки дали мені спокій і можливість насолоджуватись компанією рідних.

Чорт, не люблю я ці сюрпризи – вони такі короткі. Не те щоб це було в новинку, але прикро, що мама й тато так швидко поїхали. Відмовились, навіть, переночувати, щоб не їхати проти ночі. Слід буде знайти час та поїхати до них, можна заразом і Лізу прихопити з собою – дівчинці свіже повітря тільки піде на користь.

Взагалі день видався напрочуд хороший. Після від’їзду батьків, навіть, Катя знайшла час на розмову. Адже поява в її житті Дмитра порушила наше звичне буття. Спочатку ми і як і раніше спілкувалися на кухні та що вже гріха таїти – перемивали кісточки Бойку. А потім, коли під впертим натиском Діми, Катя здалась та визнала свої почуття – ми все рідше спілкувались. Подруга або працювала, або не могла відірватись від свого коханого та доньки.  Та й моє життя завертілося з новими обертами.

***

Життя не стояло на місці, З часом звикаєш до всього. От і я вже звикла щоранку бачити на кухні Дмитра. В перші дні соромилась, звісно, зустрічати в будинку чужого чоловіка. На це було кілька причин. Я соромилась свого вигляду — вся така заспана, пом'ята, розпатлана лізла на кухню по каву без якої після писання конспектів по пів ночі просто не могла прокинутись. Соромилась, бо вважала себе так, наче підглядаю за чужим життям. Ну і вишенькою на торті були мої дивні стосунки з братом Дмитра.

А потім якось вдалось подружитися з обранцем подруги та частково відкритись йому. В результаті чого усі мої "соромлюся" були висміяні. Я мала б ображатися, але не змогла. 

- Катю ти вважаєш сестрою і мене тішить, що моя наречена має таку родину. А у великій та дружній родині бувають і брати. Тому якщо це тобі дозволить почуватися вільніше і не страждати через дрібниці, то вважай і мене своїм братом. Я буду тільки радий. - сказав тоді Дмитро, підсовуючи чашку кави. 

І, як не дивно, це допомогло позбутися зайвих тарганів у голові та продовжувати жити власним життям.

***

Те, що Дмитро затіває якийсь сюрприз для своїх дівчаток я зрозуміла щойно. Мій телефон озвався дзвінком  від Олександра, який мало того що наполегливо випитував моє місце перебування так ще й викликався сам забрати мене з університету. І оскільки моя відмова була очевидною, вдався до шантажу - "адже я люблю Катю та бажаю їй щастя, тому просто зобов'язана допомогти братам, бо хто ж як не я — знає її вподобання". Погодьтесь, аргументи підібрані просто безвідмовно.

От і я не змогла відмовитись. Та тепер підпирала стіни університету, очікуючи на Олександра. Щиро картаючи себе за таку малодушність, удавала, що зайнята листуванням з дуже цікавим співрозмовником, якого насправді не існувало. Адже моя самотня фігурка так і притягувала до себе погляди, а зважаючи на останні невдалі стосунки, які обговорював хіба що німий, то тим більше. І звісно ж не одна пара "ласкавих" слів була послана Олександру, що десь затримувався. Хай і не надовго, але він запізнювався і цим псував мій настрій ще більше.

- Ну нарешті. - тихо видихаю, побачивши знайоме авто та помалу рушаю йому на зустріч.

Олександр паркується та виходить мені на зустріч. Маю кілька секунд, щоб оглянути його з голови до ніг, поки між нами скорочується відстань. Гарний — зазначаю про себе. У джинсах та білосніжній сорочці, розстібнутому піджаку та сонцезахисних окулярах — наче зійшов з обкладинки якогось глянцю. І знову піймала себе, що обличчя одного брата часто з'являється на сторінках газет та журналів, а іншого — навпаки, майже ніколи. Мабуть, у цьому є плюс — усі ті зіваки за моєю спиною хоча б не одразу дізнаються із ким я поїду. Існує ж імовірність, що Сашу не впізнають. 

— Привіт ще раз. Довго чекаєш?

— Достатньо, щоб стати причиною для нових пліток. — бурчу у відповідь. Так-так, я вкрай не задоволена твоїм запізненням Сашо. Як і тим, що ти станеш причиною нової хвилі пліток про мене. А тільки ж все почало стихати.

— А були старі? Плітки, тобто. - не розуміючи, що вже є причиною нових, запитує він.

— Це вже не має значення. Можливо ми все ж поїдемо? Чи Олександр Іванович вперше побачив сонечко та тепер не може натішитись його теплим промінням?

У відповідь його ясновельможність тільки усміхається, чим бісить мене ще більше. Я його тут чекаю в заздалегідь обумовлений час, а тепер ще й стою і чекаю невідомо якого дива.