Глава 11

Олександр

Леся говорила правильні речі і не погодься б я з нею, то називався б не інакше як лицеміром. Бо це не правильно використовувати людину в своїх інтересах, заради своєї вигоди. Таке ставлення до інших не допоможе вилікувати свою душу чи серце. Так, допоможе відволіктися, але з часом повернеться бумерангом та вдарить з іще більшою силою.

Звісно, я міг щось вигадати та підлити олії в нашу суперечку, щоб продовжити її. Зізнаюсь - мені подобається ця розмова і ці натяки, що так і просякнуті двозначністю. Подобається, як не задумуючись вона відповідає та розповідає про те, що в неї на думці. Таким чином Леся показує себе справжню. І в якусь мить хочеться склонитися перед нею за її розум, за щирість. А батька цього дива велика дяка і шана, що виховали її такою - з реальним поглядом на життя, з правильними моральними принципами. В наш час таке велика рідкість.

- Знаєш, Лесю, ти все правильно кажеш. - не одразу знаходжусь із відповіддю я.

Сподіваюсь, що і в майбутньому ти не зміниш своєї думки - подумки продовжую висловлюватись. Шкода буде, якщо і ця мила та тендітна дівчина з обличчям янгола перетвориться в нестерпне стерво.

Бачу - білявка здивована почутим, але намагається не показувати цього. Тільки киває у відповідь та переводить погляд на стіл. Вечеря охолола майже недоторканою. Дівчинка не поїла як слід, а знову гіпнотизує пляшку. Може й добре, що та вже порожня. Але випити не завадить. Не їй, мені. Тому й залишаю її наодинці та вирушаю в пошуках залишків свого пияцтва. На кухні знаходиться вже розпочата пляшка віскі. Не той напій, що варто пропонувати дамі. Але все ж запропоную. З надією, що Леся відмовиться та захоче додому. За кермо вже не зможу сісти, тому доведеться відправляти її на таксі. 

- У нас залишилося тільки віскі. Але, боюсь, що воно заміцне для тебе... - пояснюю їй ще з порогу та замовкаю обірвавши свою думку.

І якщо зараз хтось запитав би мене чому я сказав саме "у нас", а не "в мене", то навряд чи отримав би відповідь. Бо я й сам не знаю. Тому й замовк, зрозумівши як це прозвучало. 

Але дівчинка не перестає дивувати. Від напою не відмовляється, ще й до всього розповідає, що немає до нього слабкості. І при цьому наливає собі янтарну рідину в келих. В поєднанні з словами це виглядає сумнівно. А згадати вечір нашого знайомства, коли ми також не чай розпивали, то ще сумнівніше. Сподіваюсь, що вона знає, що робить.

Казала, що вип'є трішки, але схоже - наше розуміння того трішки дещо відрізняються. Хто ж так п'є міцний алкоголь? Випила одразу все, що можна було б розділити мінімум на два, а то й три рази.

Ну ось - вже й сльози виступили на очах. Я теж хороший, мав би попередити. Але ж ні - я не без цікавості спостерігав. Розумник, бляха. А дівчина тепер сльозами вмивається через придурка. І стояти осторонь вже не можу. Не можу терпіти жіночі сльози. А через таку дрібницю і плакати не слід. 

Тільки коли пригортаю тендітне тільце до себе, вона трохи заспокоюється. Витираю доріжки сліз і відчуваю себе якось недобре. Відчуваю свою провину в тому, що трапилося.

- То що, маленька, пообіцяєш більше не пити? - питаю її тихо, трохи схиливши голову до неї.

Леся повністю заспокоюється та погоджується на моє прохання. Дає обіцянку одними очима. І як це в неї так виходить? Ще й посміхається так радісно, наче то не вона хвилиною раніше вмивалася власними сльозами.

Та п'яненька вона - пояснює розум. Але хто ж слухає розум коли й сам не гребував випивкою? Мабуть, той хтось, хто не я. Бо я заблукав у небесній блакиті її очей. Погляду не міг відвести. Так і стояв схилившись до неї та не відпускав з обіймів. І вона не втікала.

- Мені вже, мабуть, пора додому... - шепоче дівчинка, не відриваючи погляду.

- Мабуть... – знаходжу в собі сили, щоб сказати тільки це слово.

Пора вже пізня - не знаю, тільки здогадуюсь, але не хочу завершувати вечір. До сказу доводить думка, що доведеться залишатись наодинці в порожній квартирі. І відпускати Лесю не хочу. Ще хвилюватись буду, як вона сама дістанеться дому. І байдуже, що таксі довезе її до самого порогу… З нею якось легше – думки про колишню не лізуть в голову, не задумуюсь над тим, чим я  гірший за того старигана.

Між нами щось відбулося. Я відчуваю це, але не розумію. Не можу знайти пояснення тому, що відбувається. Але це дуже схоже на затьмарення, яке неодмінно призведе до втрати мною здорового глузду. І це лякає.

Інакше чому я зараз не викликаю дівчині таксі, а все ще стою як пришелепкуватий та дивлюсь їй у вічі? Здається, й кліпати забуваю.

— Сашо…

— Що?

— Піду я вже. Пора. Завтра в університет з самого ранку вставати. І Катя буде не в захваті від мого пізнього повернення. Знаєш, вона часом гірше старшої сестри з нестерпним характером.

— Думаєш вона зараз зверне увагу на те, коли ти повертаєшся?

— Я, звісно, вірю, що з Дмитром їй ніколи бути нянькою для мене. Але те, що сьогодні їй не до мене не означає, що завтра так буде. У Каті характер ще той. То я піду?

— Так, звісно. Не буду тебе затримувати. – стримано відповідаю та прибираю свої руки від Лесі.

Дівчина мовчки відступає на кілька метрів та взуває, скинуті раніше підбори. Підхоплює сумочку та йде до дверей, не озираючись на мене. Я ж проводжаю її поглядом.

— Сашо… — несподівано обертається вона вже біля дверей.

— Що?