Глава 10

Леся

Ми ходимо по тонкому льоду, ризикуючи будь-якої секунди провалитися під нього. Ризикуємо потонути, заплутавшись у власній грі.

Саме так я відчуваю це. Ця розмова - це щось на межі. І, якщо відверто зізнатись - я боюсь її фіналу. Боюсь, що балансуючи між дружбою та цим незрозумілим - ми впадемо, втратимо дружбу.

Не вірю, що щось може вийти, якщо погоджусь. Хай Олександр і прямо не каже, але він натякає, що не проти закрутити роман. Можливо, такі стосунки й згладять біль та образи минулого, але який сенс її починати, знаючи, яким буде фінал?

Тим паче як можна піддаватись такій спокусі, якщо чоловік суперечить самому собі?

Де логіка? Так і хочеться мені запитати, але ні, я не питаю. Тільки не розумію чому він так поводиться. Хай і поведінка його здається цілком нормальною, наскільки я можу судити, але його слова... Вони дивні.

Де подівся його здоровий глузд? Невже здався після кількох випитих келихів вина?

— Хіба людина може бути щасливою, знаючи наперед знаючи, що її використовують? Не думаю. Який сенс розпочинати стосунки без почуттів? Щоб просто використовувати людину аби забути іншу? І знати при цьому що тебе використовують так само... Це вже не розрада виходить, а чергове приниження. А таке точно не для мене...

Після цієї полум'яної промови хочеться змочити горло. Але на мій превеликий жаль напоїв уже немає. І бажано, щоб якась рідина знайшлася саме у цій кімнаті. Надто вже хочеться почути його відповідь. Зважаючи на перебіг нашої розмови, це має бути щось провокаційне. Або ж таке, що викличне бажання сперечатись та доводити свою правоту з піною у рота.

— Знаєш, Лесю, ти все правильно кажеш. - видає він, після короткої паузи. Мабуть, збирався з думками.

Але невже це все? І що не буде більше суперечки? Не буде бесіди сповненої натяків, роздумів та дрібки провокацій? Навіть, трохи шкода. Але хіба я не цього хотіла? Цього. Тому немає причини засмучуватись.

У відповідь я нічого не вигадала, тому мовчки кивнула та перевела погляд на захололу вечерю та порожню пляшку з-під вина.

Саша схоже прослідкував за моїм поглядом, тому що в наступну секунду піднявся з дивану та залишив кімнату. Це навіть на краще, що він залишив мене наодинці - буде хвилинка зібратися з думками. Бо ж я знаходилася в дещо розгубленому стані. Поведінка Олександра залишалась для мене загадкою і не піддавалась логічному поясненню. Принаймні зараз я не могла знайти цього пояснення.

Мабуть, мені краще вже піти. Так я вбережу себе від необдуманих вчинків, про які згодом можу пожалкувати. Але щойно я зібралась вставати з дивану та йти не прощаючись, Сашко повернувся до кімнати. Тож я залишилася. Затримаюсь на хвилинку та поїду - запевнила себе подумки.

— У нас залишилося тільки віскі. Але, боюсь, воно заміцне для тебе… — розводячи руками, почав пояснювати Саша ще з порогу. Мабуть, чекав що я відмовлюсь від напою, бо говорити ще щось не поспішав, а пляшку з янтарною рідиною поставив на столі.

А я мало не ахнула від надлишку емоцій та їх протирічності. Мені почулося чи він сказав «у нас»? Чому саме так сказав? Раптом стало байдуже на алкоголь та кількість градусів у ньому. Я хочу випити кляте віскі та втекти додому. Тому й встаю на ноги та тягнусь за пустим келихом.

— Не хвилюйся, гірше вже не стане. Тим паче я не фанатка алкоголю, тому до поросячого піску напиватись вже точно не стану і вип'ю лише трохи. — для чогось виправдовуюсь перед ним, при цьому вже наповнюючи свій келих. Але щоб ще більше не суперечити самій собі - налила справді трохи — всього на два чи три невеликих ковтки.

Олександр мовчки продовжує спостерігати за мною із явним інтересом. Он як вигнув брову. Що це він чекає вистави? Будуть йому емоції, аби потім не нарікав.

Господи, що коїться в моїй голові? Здається, я таки дурію...

Про те, як правильно пити віскі я щиро не відала, а дехто й не допомагав із підказками. В моєму уявленні це було як пити горілку чи текілу - швидко, за один ковток. І так я й зробила.

А свою помилку зрозуміла вже після скоєного. Горло відгукнулося печінням. Просто нестерпним. Гидота гарного медового відтінку довела мене до сліз. За секунду перед собою вже й не бачила нічого. Відчула тільки раптом, як опинилась в теплих обіймах, як кінчиками пальців він стирає сльози з моїх щік.

— То що, маленька, пообіцяєш більше не пити? — так тихо-тихо шепоче Саша мені на вухо.

Не знаю чому, але починаю посміхатись у відповідь, як дурепа. Підіймаю погляд на його обличчя та ствердно прикриваю очі.

Щось відбувається зі мною, зовсім не те, що треба. Адже я й ворушитись не хочу. Чомусь мені добре і так - просто стояти в його обіймах та дивитись в синє море його очей.