Глава 8

Леся

— Проходь. — відступаючи в бік, Сашко притримує двері та пропускає мене у свою квартиру.

Його помешкання зустрічає нас тишею та темрявою, що й не дивно — господар же тільки повертається додому. Я роблю перший крок та намагаюсь не виказувати своє хвилювання — все ж вперше йду в гості до малознайомої людини, ще й під покровом ночі. Темрява допомагає мені приховати емоції. 

Але вона ж і завдає мені підступного удару — за два кроки я зачіпляюсь на щось і скрикую вже в польоті. Так, сьогодні точно "мій день". Пригоди самі мене знаходять, а бажання розпластатись на підлозі здійснилось. Хоча такого бажання в мене й не було.

В ту ж секунду, що я падала загорілось світло в коридорі. Це Олександр його увімкнув і мав прекрасну можливість споглядати цю картину. А видовище йому випало споглядати ще те — я розпласталась в його коридорі в одній туфлі, а де інша й уявлення не мала. Така собі фальшива Попелюшка на мінімалках. І це ще добре, що руки встигла виставити перед обличчям в останню мить. Інакше мені гарантована була б гостинна у травматолога, а не тут.

— Господи, я ж зовсім забув про ці мішки. — подав голос схвильований власник помешкання та за секунди опинився поруч.

— Попереджати треба, що в тебе тут не коридор, а смуга перешкод для непроханих гостей. — із зітханням відповідаю та повертаюсь обличчям до Олександра.

— Вибач, зовсім вилетіло з голови все це. Ти як? Що болить? — заметушився він, схвильовано поглядаючи то на моє обличчя, то на руки та зрештою простягає мені свою руку. Від його допомоги я не відмовляюсь та встаю.

— Просто далі ти йди попереду. Бо ще один такий сюрприз і вечеряти будемо в травмпункті. — намагаюсь звести все на жарт і не псувати вечір. Якщо його можна зіпсувати ще більше.

Олександр тільки киває та йде попереду, вмикає світло у вітальні. Де й залишає мене наодинці. Роззираюсь — квартира гарна, простора, але якась незатишна. Як на мене, то бракує деталей, які б створювали затишок. І жодного сліду жінки. Так наче її й тут ніколи не було. А я ж знаю, що стосунки були... І ті мішки в коридорі.

Загалом, мені сподобався його дім. Ось тільки не знаю чи так я собі її уявляла. Здається, що вона має бути іншою. Бо тут все якесь не таке. Наче й не його. Зазвичай дім характеризує господаря, але тут... Не відчувається Саша. Можливо, мені тільки здається так — я мало його знаю, його вподобання. 

Але розвинути свою думку не вдалося, бо до кімнати повернувся Олександр. Про це він сповістив тихим покашлюванням. В його руках помічаю аптечку.

— У тебе кров на коліні. Краще обробити. — пояснює раніше, ніж встигаю запитати.

Дивно, але я зовсім цього не помітила, ніяк не відчувала ранку поки на неї не вказали. Тільки спрямувавши погляд на уражене падінням місце, помітила краплинки крові на коліні.

— Не буду сперечатись. Але аптечку краще давай мені, а сам можеш зайнятись вечерею.

Подумки даю собі підзатильник та забираю з його рук аптечку. Теж мені гостя. От хто так поводиться в гостях? Тим паче вперше. Хто-хто? Я. Взяла і почала роздавати команди дорослому чоловіку так наче я його дружина. Хоча насправді чужа йому.

Несподіване порівняння змусило всміхнутись. Буває ж таке, що люди не сперечаються одне з одним, а йдуть на поступки. Роблять кроки назустріч один одному. Олександр схоже саме з таких. Він же бо підкорився та зайнявся вечерею. А мені ж довелось проводити час з аптечкою. Не чекала я такого від дружньої вечері, але що вже там казати — не завжди все виходить так, як ми того бажаємо.

— Що будеш пити? — висунувши голову із кухні, цікавиться він.

— Келих вина, якщо знайдеться.

— Знайдеться. — коротко відповідає він та зникає на кухні.

Не маючи жодного уявлення, як поводити себе далі, всідаюсь на диванчик та повторюю про себе дитячу лічилочку. Вона завжди допомагала мені заспокоїтись. Можливо, й зараз допоможе. Так, я трішки хвилююсь. Мабуть, це через безглуздість ситуації. Неоднозначність чи правильніше буде сказати невизначеність наших стосунків. Ми щось середнє між ледве знайомими людьми, що бачились десь та колись одного разу і дуже добрими друзями.

Що вечеряти доведеться у вітальні, а не на кухні я не знала. Думала, що келихом вина він всього лише задобрює мене та таким чином скрашує очікування. Але Олександр вирішив інакше. Одноосібно. Що ж – має право.

Він кілька разів бігав із тарілками з кухні до вітальні та у зворотному напрямку. І це для мене було дико.

Просто якесь незвичайне це явище — щоб чоловік бігав та готував їсти, а жінка зручненько вмостилась на дивані та пила вино. Не бачила ще таких чоловіків у сучасному світі. Навіть, якщо то перша зустріч на чиїсь території представники сильної статі переважно не намагаються напружуватись. Навіть, на перших побаченнях не упадають за дівчиною, а вважають що тій вони подобаються за замовчуванням. Бо зазвичай так і є. Уже по вуха закохані дівчатка не помічають що ними користуються та справляють враження тільки заради одного – аби використати. Шкода, що розуміння цього прийшло до мене тільки зараз.

 Та  хоча ні, все ж таки бачила я у своєму житті одне виняток з правила. ним є мій батько. І зараз я помітила ще одного такого чоловіка.  Принаймні, на перший погляд, він саме такий.

— Не хочу лізти тобі в душу, але відчуваю що наступне моє запитання матиме з нею (душею) безпосередній зв'язок. Я не змушуватиму тебе розповідати… що такого мало статись за цих кілька днів, що сьогодні твоя квартира трішки нагадує, ем..

- Звалище?

- Ні, швидше склад, що на третину набитий мішками з невідомо чим.

- Вирішив нарешті викинути минуле із життя.

- А чому вона тебе покинула?

- Знайшла багатшого, того хто не вимагатиме нічого, крім як бути поруч і догоджатиме їй, виконуючи кожну примху зі швидкістю світла.

- Якщо вона така випещена, то чому ти сам її не покинув. Якщо вона не влаштовувала тебе своєю поведінкою, то чому…

- Бо любив її, більше від усіх. — перебиває він мене, але відповідає на непоставлене запитання. — А моя любов зробила мене сліпою. А я зробив її такою.  Хотів піднести усе до її ніг, і підносив все на що був спроможний. А з часом Ірі цього стало мало. Тому якщо надумаєш  закохуватись, моя тобі порада, добре подумай чи варте воно того і чи потрібне воно тобі. Щоб не трапився випадково той, хто буде використовувати тебе.