Леся
Найважчий вибір в житті кожної дівчини підкрадається непомітно і постає перед нею раптово. Сидиш ти собі ні про що не думаєш і раптом бац — треба вибрати що одягнути. І наче й шафа набита речами під зав'язку, але нічого не підходить.
Та це ще маленька частинка айсбергу. Справжня проблема вгадати з одягом постає тоді, коли ти не здогадуєшся куди підеш. Що власне і сталося зі мною. Начебто і зустріч дружня, і зі шкіри лізти я не повинна, щоб сподобатись супутнику. Але ж кожній дівчинці хочеться бути красунею.
Ось і я детально вивчала вміст своєї шафи, зайнявши Лізу мультиками. Дівчинка була не проти такого заняття, а я отримала вільну годинку на роздуми та збори. За примірками більшої частини одягу і минув час. А макіяж довелось робити поспіхом. Підфарбувавши вії — трохи заспокоїлась, бо зрозуміла що часу мені таки вистачає.
За вікном почувся шум — біля будинку зупинилось авто. Олександр? Так швидко? Треба поглянути — раптом це Катя. До вікна я за секунду прибігла, полишивши макіяж. Таки Катя, але не сама, а з Дмитром. І я вже не знаю чи радіти мені, чи навпаки — сумувати. Звісно, подруга як ніхто інший заслуговує на щастя, але мені так не хочеться, щоб Дмитро побачив із ким я їду з дому. Ще подумає, що взяла в оборот його брата.
— Доброго вечора, Дмитро! Привіт, Катю! — вітаюсь із щойно прибулою парою, спускаючись сходами на перший поверх. Я навмисне поспішила спуститись на перший поверх, щоб Дмитро випадково не побачив брата. А Катя, щоб не почала допит та не вигадала ще чогось. Просто мені було незручно перед ним. Чесно зізнатись — боялась що Дмитро подумає не те що треба. Ще вважатиме мене мисливицею за чужими статками. А я ж не така.. Я не користуюсь збігом обставин та знайомством із братами заради власної вигоди. Не збираюсь зваблювати Олександра.
— Здрастуйте, Лесю. Маєте гарний вигляд. — Дмитро відпускає в мій бік комплімент.
— Дякую. — зашарівшись, відповідаю я. Приємно, що сторонній чоловік говорить про твій гарний вигляд, навіть якщо це робить суто з ввічливості.
— Куди ти так чепуришся? — запитує мене подруга, хитро примружившись. Ох, знаю я цей погляд Каті. І означає він тільки одне — за можливості вона випитає у мене усе.
— Із другом у клуб йдемо. Мене не чекайте. Гарного вечора! — але зараз розкривати карти не хочу. Не перед братом того самого друга. Ну незручно мені й все. Тому швиденько розглядаю себе у дзеркалі та поспішаю вийти з будинку. Бо ж у Каті зараз увімкнеться материнський інстинкт і поки вона усього не знатиме до найменшої деталі — з будинку не випустить. Прямо, як моя ненька.
І Саша якраз вчасно. Шум двигуна, здається, почула не тільки я. Тому поспішаю до нього, поки він не встиг дійти до дверей.
Щойно я виходжу з будинку, телефон у сумочці оживає. Але виклик швидко скинули. Хтось помилився номером і швидко зрозумів свою помилку — могла б подумати я. Але не подумала, бо побачила свого супутника на цей вечір і телефон в його руці.
Чоловік був одягнений у звичайні чорні джинси та білу футболку, а кофтинку зав'язав на плечах. Прямо як багачі з серіалів їх носять. Тобто одяг його був нейтральним — без помпезності та дорогих аксесуарів, як у пересічного чоловіка. І моя чорна простенька сукенка здалась мені вдалим вибором. У такому вигляді ми могли податись будь куди.
Але куди? Дійсно, я ж не знаю як ми проведемо цей вечір і куди підемо. Може запропонувати самій щось? Але що? Навряд чи такий чоловік погодиться піти зі мною до клубу... А мені ж хочеться потанцювати, розважитись. І чому б не ризикнути, не змінити звичні місця на щось нове?
Ні, не буду пропонувати. Він запросив, то нехай і везе куди хоче. Аби не в рабство. Боже, і чому я так хвилююсь? Це ж не побачення. І Саша не мій хлопець.
До автомобіля підходжу весь час заспокоюючи себе та свої дурнуваті думки. І погляд не відводжу від чоловіка. Цікавить його реакція на мій вигляд. Ось тільки відгадати щось важко — обличчя спокійне, розслаблене.
— Привіт. — вдруге за сьогодні вітаюсь та зупиняюсь біля автомобіля в нерішучості. Мені все ж кортить запитати про те, куди ми відправимось. Але запитання так і прозвучить. Ще чого доброго подумає, що я не хочу вже нікуди їхати. А я ж хочу.
— Привіт. Ти ж не чекала мене у дверях? — жартома запитує Олександр. Та часу дарма не гає, а відчиняє мені дверцята. Знав би він, як близько до правди знаходиться.
— Ні, це робила Ліза, аби зустріти Катю та Дмитра. — відповідаю йому чисту правду. Моя хрещениця обожнює свою матір, а Дмитра дуже швидко прийняла за рідного та тепер обожнює не менше. Що тішить навколо усіх.
Оскільки двері для мене уже відчинені, то не залишається нічого іншого, як сідати в авто. Але зробивши кілька кроків до нього, я завмираю на місці та озираюсь на Сашка. На сидінні лежали соняшники, гарненько зібрані у букет.
— Соняхи?
— От, же ж я бовдур. Вони для тебе.
— Цікавий вибір квітів. — посміхаюсь я та прибираю квіти, щоб сісти на своє місце.
Олександр мовчки зачиняє дверцята та обходить авто. Він сідає за кермо та ми одразу їдемо. Квіти я прибрала на задні місця, діставши одну квіточку собі.
— Не варто було витрачати час на купівлю квітів для мене. Це ж не побачення. Але чому саме соняхи, а не якісь інші квіти?
— Кожній дівчині слід дарувати квіти без причини, тільки щоб вона посміхнулася. Не сподобались?
— Навпаки. Нагадують рідне село. Зазвичай їдеш влітку додому, а вони обабіч дороги ростуть. Цілими гектарами. Гарно так...
— Вони ростуть і тягнуться до сонця, наче посміхаються йому. А ти сьогодні була не надто весела — от і спало на думку, що так ти посміхнешся.
— Я вже посміхаюсь. — і у підтвердження своїх слів посміхаюсь йому. — То куди ми?
— Я ж обіцяв вечерю тобі, чи маєш інші пропозиції?
— Знаєш, а я б залюбки поїхала в клуб. І потанцювала б... Знаєш, якщо вже пробувати щось нове, то чому б не обрати нове місце для відпочинку ввечері. Ну, знаєш — нова обстановка, нові люди, нові емоції..
#9554 в Любовні романи
#2300 в Короткий любовний роман
#3685 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 08.12.2022