Глава 5. Викинь мотлох. З дому. З голови.

Олександр

Перші дні по поверненню додому мене тягнуло в запій. Але такої розкоші я собі дозволити більше не міг. І так кілька днів прожив не розлучаючись із пляшкою. Жив би й далі так, але організм викинув білий прапор. З незвички, то ще та мука. Особливо похмілля. Жах просто. Відчуваєш себе так — наче хтось катком проїхався кілька разів. А присмак у роті... Наче лайна поїв. Інших слів чи порівнянь просто дібрати не можу.

Кожного разу як рука тягнулась до пляшки з алкоголем, я згадував ту дівчинку, що несподівано з'явилась в моєму житті. Бог во істину подарував мені цю зустріч. Аби я взяв себе в руки. Аби бачив перед собою приклад для наслідування. Її образили, як і мені розбили серце. Але вона не здалася. Вона не мучить себе спогадами, а намагається налагодити своє життя.

Леся виявилась мудрішою від мене. Ще така молода, юна я б сказав, але розумніша од мене — чоловіка, що прошив на десяток років більше.

Чи побачимось ми ще? Так. Все ж таки Дмитро у стосунках із її подругою, а значить зустріч ще буде.

Чи зателефонує вона мені? Сумніваюсь.

Але буде дуже прикро якщо така світла людина зникне з мого життя. Леся... Вона як зірка для загубленого моряка серед океану. Вказує правильну дорогу.

— Слухаю. — коротко відповідаю на черговий дзвінок, не задумуючись.

 Те, що номер не записаний до телефонної книги ніскілечки мене не турбує. Вже звик, що дзвонити мені можуть різні люди та з різних причин. Є дзвінки з робочих питань, є дзвінки від друзів та добрих приятелів. А боятись нема чого. 

— Привіт. Це Леся. Я не потурбувала? 

Дівчина таки подзвонила. Саме тоді, коли я не те що говорити не хотів, а й думати про щось. Втома брала гору. Що зовсім не дивно. Я мордував себе роботою, тільки нею і жив. Улюблена справа тримала мене на плаву.

— Привіт. Ні, знайдеться хвилинка. — видихаю та підсвідомо змінюю позу свого тіла у кріслі. Неспроста Леся подзвонила. Відчуваю.

— Мені вистачить. Я згодна. — випалює дівчина і я завмираю. Напружую пам'ять, щоб пригадати на що вона погоджується. Бо ж раптом я бувши п'яним запропонував їй вийти за мене заміж. А що? З чим чорт не жартує. Тим паче клин клином вибивають...

— Згодна на що? Ах, так. Вибач, трохи запрацювався. То у принцеси з'явився настрій? 

Ні, щось таки мене заносить у фантазіях. Чи то здогадки настільки ідіотські. Я й сам ідіот. А ще забудько, що запросив дівчину десь повечеряти й забув про це. Ну не дурень?

— Не зви мене принцесою. Настрій навпаки зникає, але я тут подумала, що нові знайомства, точніше нові люди, можуть йому зарадити... Якщо пропозиція ще в силі. І у тебе немає планів...

А про принцесу ж воно якось саме вирвалось. Але кувати залізо слід поки воно гаряче. Мені також не завадить відпочинок у гарній компанії.

— Коли за тобою заїхати? — питаю Лесю, поки вона не передумала. Бо ж відчуваю її сумніви у голосі. 

— Я напишу трохи пізніше, гаразд? Маю дочекатися Катю.

— Звісно, дівчинко без настрою. — погоджуюсь та кладу слухавку слідом за співрозмовницею.

І одразу ж дивлюсь на годинник — тільки полудень. А я вже майже без сил. Слід їхати додому та трохи відпочити, щоб мати сили відпочивати ввечері. Такий ось каламбур виходить. Але ж інакше ніяк. Що ж я буду клювати носом у компанії дівчини, яку сам же ж і запрошував? Ні, так не можна. Тим паче і мені потрібна якась зміна в житті.

Більшість часу я проводив на роботі, а додому з'являвся, щоб переночувати та помитись. А інколи й зовсім не з'являвся, а залишався в офісі. Не стало причини, щоб поспішати туди. 

І зараз, повернувся у квартиру. Оглядаючи порожнє помешкання, кривлюсь власним спогадам, що миттєво з'являються перед очима. Тут усе нагадує про Іринку. Свої речі вона забрала, але скільки ж дрібниць залишилось. І кожна нагадувала про щось. До прикладу, на стіні, де завис мій погляд, залишилась картина, яку розфарбовували ми удвох. А на ній море та щаслива сім'я. То була наша візуалізація мрії — однієї на двох.

Неприємно. Боляче згадувати та розуміти, що мрія так і залишиться мрією. Варто позбутись цих милих дрібничок. Викинути усе, що нагадує її — з квартири, з голови, з серця.

Не роззуваючись, я пішов на кухню та взяв пакет для сміття. З ним повернувся до вітальні та згрібав туди все, що хоч якось пов'язано з Ірою. А потім побував у ванній, спальні, на кухні. Не жалів нічого. Навіть, речі необхідні у господарстві відправляв до сміття тільки тому, що придбала їх вона. Як знадобиться щось із викинутого — куплю нове.

Не знаю скільки часу зайняло у мене вимітання цього мотлоху з квартири, але до сміттєвих баків я притягнув пакунків з шість. Сусіди, звісно, поглядали як на навіженого, але я посміхався. Так я попрощався з Ірою, з нашою історією та залишив її у минулому.

Можливо, то тільки самообман, але дихати стало легше. Спокійніше стало на душі.

А смс від Лесі тільки покращило настрій. Вона писала, що за дві години я можу приїхати по неї. Годину з них я приводив себе до ладу. Ще з добрих пів години вагався у квітковому магазині. Чи потрібні квіти? Наче й не на побачення покликав її. Так — всього лише дружня зустріч.

Але до будинку Каті, де вже безсумнівно був і мій брат, приїхав із букетом соняхів. Ризиковано, бо ж не кожній сподобається такий вибір квітів, але саме так я відчував.