Глава 4. Дівчинка без настрою

Леся

Його пропозиція звучить зненацька. Дуже неочікувано для мене. Але дякувати Богу я саме тиснула на гальма перед світлофором та мала можливість на декілька секунд відволіктись від дорожнього руху й поглянути на пасажира. Зазвичай, саме після таких слів і не складається дружба. Це твердження довів досвід — не мій, а моїх знайомих, але то не так важливо.

— Послухай, Сашо, я не збираюсь допомагати тобі забути твою дівчину, стаючи на її місце. Стосунки мене вже мало цікавлять. І жаліти мене теж не потрібно. Знаю, нас обох кинули, але забуття з іншим мене не цікавить. Сподіваюсь, що ми зрозуміли одне одного. — відповідаю йому, коли позаду вже чується, як сигналять водії позаду. Це й не дивно, бо щойно дивлюсь на світлофор, то бачу, що той світиться зеленим.

— Я всього лише хотів відволіктися від роботи, розмов про мої чи чужі стосунки та просто відпочити в гарній компанії. — відповідає Олександр трохи знітившись.

А я хоч продовжую кермувати, все ж роздумую над його словами. Відповідь чоловіка прозвучала як виправдання, але в ній був сенс. Після розриву я почала занадто критично ставитись до чоловіків та перестала підпускати їх до себе. А з таким ставленням — недовго і без друзів залишитись. Так, я з тих наївних дівчат, що вірять в існування дружби між чоловіком та жінкою.

— Гаразд, я погарячкувала трішки. Вибач. Але чому я? Хіба у тебе немає друзів?

— Чому ж немає, є. Подумав, що нові знайомства та нові люди підуть мені на користь. То як щодо вечері?

— Нічого не можу обіцяти. Якщо буде час та натхнення, то з радістю.

— Як з'явиться настрій — телефонуй. — недбало відповідає він та кладе свою візитку в бардачок, попередньо дописавши там ще один номер. Але часу розглядати візитівку немає, бо ж за кермом і маю слідкувати за дорогою. Але це й не страшно — роздивлюсь якось іншим разом.

— Домовились. — відповідаю згодою та замовкаю.

Між нами виникає якась незручна пауза, яку порушити першою не наважуюсь. Не хочу нав'язуватись чоловіку. Та й він, здається мені, теж притримується такої думки. А його запрошення на вечерю розцінюю не більше як жест ввічливості за завдані мені незручності.

Перша зупинка трапляється на моєму шляху до університету саме для Олександра. Він бажає гарного дня та виходить в центрі, залишивши за собою ледь відчутний аромат своїх парфумів. Слід зазначити — вони пасують йому, доповнюють образ неодруженого красеня-бізнесмена.

Хоча про те, що він саме бізнесмен — я вигадую. Бо ж не цікавилась хто за професією мій новий знайомий. Та і яка мені з цього користь? Ніякої.

Думати про Олександра я припинила рівно в ту секунду, як припаркувала авто на парковці університету. Там уже було не до роздумів над його запрошенням та його мотивами. Та й чого б це мені забивати голову думками про ледве знайомого чоловіка?

А далі все, як сон. Не кошмар, але стрес для будь-якого студента. Походи по різних аудиторіях до абсолютно різних викладачів та нескінченні спроби догодити кожному з них. Ось така моя реальність, без жодної романтики. А все тому, що попереду іспити, а мої оцінки стрімко падали до низу. А так і стипендії можна позбутись. Тому саме час брати себе в руки, а голову забивати навчанням.

 І все це через мою надмірну самовпевненість, будь вона неладна. Вистачило один раз подумати — я ж розумниця, відмінниця, нічого не станеться, як прогуляю пару чи дві, тим паче з коханим хлопцем. А тоді вже понеслося — пропуск за пропуском, не зробленні проєкти та реферати, не вивчений до ідеалу матеріал. І в результаті — плачевна ситуація.

Я мало не зосталась біля розбитого корита. Якщо з університетом ще можна все владнати, то розбите серце — сумніваюсь. Тим паче, що винуватець так близько. І так сильно мозолить очі зі своєю черговою подружкою...

Такою ж черговою подружкою, забавкою на короткий час була і я. Олексій так гарно вже залицявся, що моя оборона впала. Наївне серце повірило в кохання, а я в щирість цього хлопця. А дарма. Розпещений жіночою увагою та впливом друзів, він став до мене залицятись. Наполегливо, руйнуючи кожен мій страх, — він пробирався все ближче до серця. Заради нього я забувала про навчання, почала відвідувати вечірки, котрі терпіти не можу. Словом — намагалась стати ідеальною дівчиною столичного красунчика.

А ось тепер, коли на коханні поставлений жирний хрест, настав час налагоджувати своє життя. Бо ж повертатись до батьків у село не хочу. Не хочу все життя крутити хвости коровам та, не розгинаючи спини, з ранку до ночі виполювати город від бур'янів. Не хочу. І батьки такого життя мені не бажають, тому й всіма силами намагаються допомогти. Я ж їх єдина донечка. Тому не маю права розчаровувати рідних. І Катю теж. Вона вірить в мене. Вона єдина справжня та близька мені подруга. Старша сестра, якої в мене ніколи не було.

Ось так за своїми студентськими клопотами, думками про життя та годинами радості з донечкою Каті, що є ще й моєю похресницею, — пролетів тиждень. І чим день, тим більше я зневірювалась у собі. Мене починала поглинати депресія, з якої слід було вибиратись поки я не потонула у ній. 

І єдиною людиною, якій я можу зараз розповісти про наболіле виявився Олександр. Його візитівка знайшлась одразу, але не сміливість зателефонувати. Боязко турбувати людину. А що як він уже забув про мене та про свою пропозицію? Вийде, що я нав'язуюсь.

Не спробувавши, не дізнаюсь — подумала я та таки натисла на виклик. У слухавці почулись гудки, які я слухала із завмиранням серця.

— Слухаю. — відповів, як мені видалось, втомлений голос знайомого.

— Привіт. Це Леся. Я не потурбувала? — зважуюсь все ж поговорити із ним. Хоч після почутого сповненого втомою голосу, вже було незручно турбувати мало знайому людину своїми капризами.

— Привіт. Ні, знайдеться хвилинка. — видихнув у слухавку він. І голос пожвавився.

— Мені вистачить. Я згодна.

— Згодна на що? Ах, так. Вибач, трохи запрацювався. То у принцеси з'явився настрій?