Глава 3. Подружимось?

Прокидаюсь без допомоги будь-яких зовнішніх подразників – типу будильника чи дзвінка у двері, просто розумію, що вже виспався і не потрібно кудись поспішати. Знаю, що сьогодні вихідний і мій час вже належить тільки мені. Ніхто не чекає на цей день аби провести його десь разом.

Так, ще спросоння я спокійно реагую на те, що мене кинула наречена. Намагаюсь просто про це не думати. Занадто багато честі для зрадниці, хоч і коханої. 

А подумати є про що. Особливо, коли ти відкриваєш очі у чужій вітальні. А стан, в якому потрапляєш в чужий будинок і  на додачу ще й до незнайомих людей, не є хорошим виправданням. Ще й посеред ночі. За таке зазвичай не хвалять. Добре хоч не виперли на вулицю, а дали проспатись.

Одразу пригадуються події минулого вечора. Хочеться стукнути себе чимось по голові. Я ж мав дочекатися завершення розмови Дімки та Каті, а не засинати ще й обійнявшись з дівчиною. До речі, а де ж вона? Прокинулась вже. Зітхаю від усвідомлення, що дивитись на світловолосого янгола було приємно. Ще й Леся потурбувалась про мене — вкрила, що випадковий знайомий (він же п'яничка) не замерз на фоні похмілля.

Як же соромно. Ще й нестерпна спрага мучить. Однозначно ранок видався один з "найкращих".

Треба забиратись звідси. Досить уже користуватись гостинністю милих дам. Але спочатку ще б відшукати хоч одну з них та вибачитись за вторгнення. Шукати довелось не довго – голоси, що доносились із кухні, підказали вірний шлях. А запах кави тільки підтверджував це.

— Доброго ранку. Ви вже вибачте нам за цю появу серед ночі та незручності... — починаю вибачатись з порогу, розглядаючи Катерину та спину Лесі. Остання помітно напружилась та як мені здалося – засоромилась. Схоже, що їй, як і мені, в новинку спати з незнайомою людиною на одному дивані. 

— Проходьте. Каву будете? – пропонує мені Катерина, посміхаючись. 

— Ні, дякую. Діма вже поїхав?

— Він вирішив не будити Вас та поїхав ще вночі. — відповіла обраниця мого брата. 

Не знаю чи так і було, але здалось, що Катя навмисне наголосила на слові "Вас". Чи то для мене було зроблено, чи то так вона свою подругу підколює. Адже вечір видався цікавим, якщо можна його так назвати. Але головне я вже почув, тому причин затримуватись не було. 

— Тоді я викличу таксі, скажіть тільки точну адресу.

— Я можу підвезти, бо їду в центр. – подає, нарешті, голос Леся. Мені вже на секунду здалось, що дівчина або розучилася говорити, або ж соромилась мене. Однозначно, вчора вона була сміливішою. 

— Якщо це зручно... 

Щось зі мною не те робиться. Або ж відчуття сором'язливості передається повітряно-крапельним шляхом. Бо ж я й сам розгубився від такої пропозиції. Та й обтяжувати когось не хочеться. 

— От і добре. Я іду до Лізі, а вам обом бажаю гарного дня. — завершує розмову Катерина та, прихопивши сніданок для доньки, залишає нас із Лесею наодинці.

— Це не важко. Тим паче маю в інститут навідатись. – знизує плечима дівчина та допиває свою каву. Її пояснення схоже на виправдання. Але то діло десяте.

— Може пригостиш чаєм? – запитую її, бо ж наслідки вчорашньої пиятики не зникли ще. Хочеться привести себе вже якось до тями. 

— Вибач, але ні. Маю іти, збиратись вже час. Але можеш зробити сам. Я скоро повернусь. — швидко протараторила блондинка і так само швидко втекла. 

Ловлю себе на думці, що Леся доволі цікава дівчина. Так видається на перший погляд. Ми могли б познайомитись ближче і краще пізнати один одного. Ні, спокушати цю лялечку не збираюсь. І думки такої не було. Просто, якщо у Діми та Каті все складеться так, як треба, на що дуже сподіваюсь, то зустрічі з Лесею забезпечені й мені. Спілкуватись доведеться, тому краще мати дружні стосунки. Та бувши другом цьому янголу, зможу оберігати її. Можливо, я надто добродушний. Але буде жаль, якщо цю дівчинку знову хтось образить. Чомусь хочеться її захищати... 

Ох, щось мої думки пішли геть не в ту сторону. Так, де ж тут чай?

Чи то я старію  і сліпий зробився, чи ще що, але пачечку чаю відшукав з третьої спроби. А вона ж стояла прямо перед моїм носом. Точно думаю не про те, от і неуважний такий став.

Леся не забарилась – звісно ж я не рахував хвилини, але вона дійсно швидко зібралась. Я ж бо думав – усі жінки збираються годинами, навіть, якщо потрібно винести сміття чи сходити в магазин у п'яти метрах від дому. Так робила моя Іринка. Але заради того, щоб побути з нею – терпів такий маленький недолік. Ех, кохана, що ж ти накоїла? Як мені тепер бути без тебе?

Леся сіла за кермо, ігноруючи мою пропозицію побути водієм. Саме тому, я мало не вперше їхав як пасажир, а моїм водієм була жінка.

— То що скажеш, не дарма ми приперлись проти ночі? – намагаюсь зав'язати розмову, аби відірватися від думок про Іру.

— Не дарма, здається. Брат твій вже зветься Дімою, а не бабієм, козлом та іншими "ласкавими" словами. — з посмішкою відповідає Леся, дивлячись тільки на дорогу.

Слід визнати, що вона впевнено та вільно почуває себе за кермом. Іринка моя і думати не хотіла про водіння. Їй би водія свого. Чорт, знову про неї думаю. Неможливо так жити — бачиш перед собою одну людину, а подумки порівнюєш її з іншою. І байдуже, що вони зовсім різні. 

От як перестати її любити? Як викинути з голови цю зрадницю раз і назавжди? Бо зраду пробачати не можна. Зрадить раз, значить і вдруге може так вчинити. Не заслуговують такі кохання.

— Може сходимо кудись разом? - запитую її раптово. — Не думай нічого такого, просто як друзі.