Глава 2. Опівнічний сюрприз

Пропустивши ще кілька чарок, ми мізкували над ситуацією. Дімка – моя єдина рідна людина, ще й брат-близнюк, хоч ми зовні не дуже схожі. Він схожий на батька, а я світлим волоссям та голубими очима вдався в матір. Тому допомогти брату стало моєю місією, моїм завданням номер один. Тим паче, що із нас двох досвід серйозних стосунків мав я. А про те як цей досвід закінчився обоє воліли не згадувати. Мені вдавалося відірватися від своїх переживань, перейнявшись братовими.

— Я знаю, що робити! – мало не вигукую та підскакую з дивану, де сидів. Часу пояснювати не було, адже вже і так пізня пора. Тому тягну своє похитуючись тіло до дверей, озираючись чи іде за мною Дімка.

То було безвідповідальним з нашого боку – сідати в авто та їхати кудись вже "заправленими". Але брат на це відважився та сів за кермо. Я, як головний радник та вигадник цього подвигу сів на місце пасажира.

Завдяки моїй вигадці ще годину ми блукали містом. Потім згадували адресу Катерини, що неодноразово бачили у звіті детектива. Чи то зірки так стали, чи нам так щастило, але ще за годину ми, два брати ледве тримаючись на ногах, стояли під дверима коханої зазноби Дмитра. Ну, це я по собі суджу. Братик, то протверезів трохи дорогою і зараз був більш-менш тверезий.

— Дзвони. – підштовхую його після п'ятої чи десятої хвилини тупцювання під дверми. Подзвонив би сам, але не можу – тримаю у руках квіти для подруги Каті та плюшевого здорованя, що продавчиня лагідно називала "ведмедик". Нічогенька така іграшка, розміром з мене. Нащо такий великий я не питав. Досить того, що допомагав його заштовхати в авто, а потім діставати.

Дімка стояв із квітами. Але й ті не були маленьким букетиком, а швидше букетищем. Як і вони залишились цілі під час поїздки та розвантаження – загадка. 

У двері він таки подзвонив. І ми стали чекати. Сумнівів, що хоч хтось є в домі не було – на першому поверсі горіло світло. Та й пора вже пізня.

Двері відчинились, а потім так само блискавично зачинились перед нами. Розглядіти того, хто їх відчиняв не вийшло. Тільки но ми зібрались дзвонити знову, як двері відчинились. Я аж голову витягнув, щоб подивитись на обличчя Каті. Хотілось бачити її реакцію. Але на мій подив відчиняла нам її подруга. Мініатюрна блондинка розглядала нас із подарунками, не приховуючи свого подиву. 

— Вам кого?

— Чарівна леді, покличте, будь ласка, Катю. Тут мій брат, Дмитро бажає з нею поговорити. – визираючи з-за ведмедя прошу, вкладаючи у свої слова якомога більше красномовства. Як я зміг все вимовити, ні разу не запнувшись? До цього ж ледве язиком обертав.

— Катю! Тут ведмідь! Величезний просто. І шикарний букет квітів стоять, твої улюблені до речі... – гукає дівчина свою подругу і ми усі завмираємо чекаючи її появи. 

— Я Олександр. А ці квіти вам. – порушую тишу та вручаю їй квіти. 

— Дякую. Я Леся. – можливо, мені здалось, але вона зніяковіла, як брала букет. – Ви, Олександре, проходьте у вітальню. Думаю, краще залишити їх наодинці.

Поглядаю на брата, мовляв, Леся права, поговоріть без свідків. Він киває на знак згоди.

— Цього здорованя теж прихопи з собою. – просить мене Дімка, я ж хитаю головою. 

— Е ні, ти тут сам розбирайся із цим ведмедем. А я піду кави вип'ю. Леся, ви ж запропонуєте мені каву? 

Так, напрошуюсь. Але краще вже так. Може хоч до пам'яті прийду. Дівчина киває та проводить у вітальню. 

Тут, наодинці з Лесею, мені випадає шанс спокійно її роздивитись. 

Мініатюрна блондинка, зростом десь мені по плече. І фігурою Бог не обділив. У світлій футболці вона виглядає ідеально. Без макіяжу, така домашня. Як моя Іринка. Навіщо почав їх порівнювати? Якось само по собі сталося. Мабуть, не скоро вийде глянути на іншу дівчину, саме як на дівчину, а не просто людину.

Леся вказала на диван і я слухняно там розсівся. Тема для розмови якось не знаходилась, тому я мовчав. А ще продовжував її розглядати. Така маленька вже вона, мила наче янгол. Так і хочеться її захищати від усього зла цього світу. А очі... Вони глибокі, насичено синього кольору. Потонути в них можна.

Тільки тонути в них не мені. Надто свіжі рани. Надто люблю зрадницю. 

— Вибач, кави не зроблю. Не хочу їм заважати. – заговорює Леся та простягає пляшку вина. 

— Згодиться і вино. – ну, а що? Приперся проти ночі, то вже не маю права крутити носом. — Хвилюєшся через них? – питаю, помітивши її часті погляди на двері. 

— Так. Катя найближча людина у цьому місті для мене. Вона як сестра мені, а Лізі племінниця. Я бажаю їм тільки щастя. Горя Катя сьорбнула вже сповна.

Вірю їй, її словам. Бо й сам бажаю брату щастя. Йому саме час зустріти вже ту єдину та створити сім'ю. Чомусь не можу змовчати та не сказати хоч слова про брата. 

— Діму хоч і переслідує слава бабія, але серце він має золоте. Він не образить тих, кого любить.

Леся присіла поруч зі мною на диван та поставила келихии для вина. Мені ж не залишалось нічого окрім як відкрити пляшку. Взагалі це було дивно. Чи краще сказати незвично. Але спокійно. Саме так, ставало легше у компанії цієї блондинки. Сидіти ось так. Навіть, просто мовчати. 

— Випиймо за тих, кого любимо. Але хто не любить нас. — тихо так, мало не соромлячись говорить вона перший тост. Так, це тобі не банальне "за знайомство". 

Але мене воно чіпляє. Мабуть, на фоні своїх переживань, трактую його по своєму.

— Тебе теж кинули? – питаю аби впевнитись у своїх здогадках. 

— Так. — коротко відповідає, чим дає зрозуміти, що не бажає продовжувати цю тему. А мені й наполягати не хочеться.

Деякий час ми знову мовчали, не знаючи про що говорити. Просто сиділи у тиші та пили вино.

— То ви брати? Не схожі зовсім. – раптом каже Леся.

— Віриш, ти не перша це кажеш. – посміхаюсь, згадуючи як часто це чую, щойно ми з Дімкою разом десь буваємо. — Дімка в нас вилита копія батька, а я ж мамина дитина.

— А мені всі казали, що копія бабусі в юності. – посміхнулася Леся.

І так слово за слово зачепившись, ми згадували дитинство. Сміялись із себе малих. Звісно, її дитинство у селі здавалось мені куди веселішим, ніж моє власне. Мабуть, тому що вона його провела із батьками. А нас – осиротілих у вісім років братів – виховувала тітка.