Глава 1. Кохання живе три роки

Олександр

Пам'ятаю як три роки тому у найбільш сніжний день тієї зими я їхав повз зупинку громадського транспорту біля університету культури та мистецтв. Повертався тоді із ділової зустрічі та вперше за довгий час розглядав місто, вкрите білим покривалом. Там стояла вона – маленька чорноволоса дівчина без шапки на голові та у не по сезону легенькій курточці. Стояла та тряслася, чекаючи на маршрутку. Мій байдужий погляд зачепився за її тендітну фігурку і проїхати повз вже просто не зміг. Холод та сильні пориви вітру допомогли переконати її у доцільності моєї пропозиції.

Ірину я потім ще тиждень просто підвозив, чергуючи біля її університету. Пізніше й зустрічатись почали.
Моя лагідна дівчинка влізла під шкіру, захопила моє серце у полон та зробила своїм рабом.

І ось сьогодні, я зрозумів що жити з нею просто так не можу. Не можу бачити як на неї дивляться інші чоловіки. Хочу називати своєю коханою дружиною. І ніяк інакше. Хочу з нею постаріти, няньчити онуків.

Поспішаю до неї, перестрибуючи через дві сходинки. Знаю, що кохана чекає мене. Знаю, що приготувала вечерю, але сама не поїсть, поки не прийду.

Біля дверей нашої квартири спіткаюсь об валізу, котрого окрилений я майбутньою пропозицією не помітив. Чортихаюсь і відчиняю двері. Мало чого він тут стоїть. Може сусіди знову нові. Так, сусідня квартира з не вартий заздрості регулярністю змінювала своїх орендарів.

— Іринко, я вдома. – гукаю кохану ледве переступивши поріг свого дому. Швидко знімаю взуття та залишаю у передпокої портфель.

Іду на кухню, бо майбутня дружина не вийшла мене зустрічати, як робила це завжди. Вже було у нас традицією, щойно я приходжу додому, вона виходить і цілує, посміхається так, що втома зникає. А сьогодні не вийшла. І голос цей дивний телефон. Раптом, щось сталось?

Таки дійсно сталось. У нас гості. Я завмираю у дверях кухні та дивлюсь на чоловіка років п'ятдесяти. Раніше, кохана не приводила до нас гостей. А сьогодні у нас незнайомий мені чоловік на кухні п'є чай. Батько? Чудово! Одразу і попрошу благословення на шлюб з його донькою.

— Сашо.. – дивиться на мене кохана, тримаючи за руку цього незнайомця. — Я йду від тебе. – вимовляє вона і відводить погляд.

З моїх рук вислизає коробочка з обручкою і падає на підлогу. Я шокований! Що значить вона йде? Жартує? Невдалий жарт. Дуже. Так же і померти можна. 

Знаєте як це, коли щасливе життя котиться до біса? Ні. А я вже знаю. Хочу вірити, що кохана жартує. Перевіряє мене, мої почуття, мої нерви.

 Але ні, Ірина та оком не повела, не глянула на мене, на обручку, що валялась на підлозі поруч із червоною коробочкою у формі серця. Вона не підіймаючи на мене погляду свої карих очей прибрала чашку зі столу за і досі мені невідомим чоловіком та поклала руку на його плече.

— Сашо, я полюбила іншого. Вибач, якщо зможеш. У нас весілля за місяць. – вимовляє вона перш ніж торкнутись своїми ніжними пальчиками руки незнайомця. І тільки зараз я помічаю на її безіменному пальчику кільце з діамантом. — Ходімо, любий. — звертається до нього, не помічаючи мене. Удає наче я пусте місце.

А мене аж пересмикує від нервів, від розчарування. Розчаровуватись в людях боляче, а в рідних та коханих в сотню разів нестерпніше. Тільки тепер, після тихого клацання замка на дверях до мене повільно стає доходити все, що відбувалося. Іринка, моя кохана, моє щастя, – вона покинула мене. Покинула заради якогось пристаркуватого чоловіка. Та ж він їй в батьки годиться! От як вона так могла? Як могла вчинити так низько? Так підло. Так глибоко загнати ножа прямісінько у серце.

Нічого не хочеться після таких новин. Навіть, жити. Бо сенсу свого життя уже позбавлений. 

Не можу вірити у болючу реальність. Не хочу. З маніакальним завзяттям блукаю по квартирі та шукаю її речі. Але їх немає. Забрала усе. І сама пішла.

Щохвилини стає тільки гірше. Затишний дім перетворюється в руїну. Розбитий я сиджу на підлозі у вітальні, де так часто вечорами сиділи ми разом, серед осколків та глушу душевний біль, емоції алкоголем. 

Але в чотирьох стінах довго не витримую. Вони тиснуть на мене. Тиснуть спогади. Руйнують серце. Завдають болю.

Ледве тримаючись на ногах я відправляюсь туди, де мене зрозуміють. А якщо не зрозуміють, то хоча б підтримають. Пам'ятаю, що мій впертий братик оселився у своєму готелі. Імовірність застати його там ввечері мала. Дімка ж може знову причаровувати свою Снігову Королеву. 

У двері спочатку подзвонив. У відповідь тиша. Почав стукати, допиваючи чергову пляшку "заспокійливого". На щастя моєї вже п'яненької дупи пригоди в іншому місці скасовуються, бо двері різко відчинив Дімка. Вигляд він мав не кращий ніж я, тому схоже поговорити за чаркою буде про що. Тільки б ноги ще тримали. З допомогою брата дістатися до його дивану.

— З якого приводу п'янка? – питає здивований Дімка. О так, у такому стані він мене не бачив вже давно. А як бачились, то ледве язиком обертав здебільшого він.

— Ірка. – відповідаю, вливаючи в себе чергову порцію алкоголю. Одна тільки згадка її імені завдає болю.

— А ще конкретніше? – не відстає він. Звісно, він же не в курсі останніх подій. 

— Пішла від мене до якого старигана при грошах з Латвії. А я освідчитись хотів. Каблучку вже купив. А вона проміняла мене на якогось діда! – моєму обуренню не було меж. За останню годину завдяки інтернету я дізнався усе про нового нареченого коханої. І чим цей дідок кращий за мене – молодого, наче не страшка, не бідного? Чим? Коли вона встигла так скурвитись? 

Виснажений сердечними переживаннями та приспаний алкоголем я заснув там же де й сидів.

А коли трохи проспався і відкрив очі, то спочатку не розумів де я знаходжусь, а головне чому. Тільки почав приходити до тями та спогади темними хмарами знову нависали над головою. 

Згодом з'явився і Дімка. Якщо вчора він нагадував хоч і добряче пом'яте уособлення тверезості, то сьогодні він таким не був. Сидів поруч і мовчки пиячив.