Розділ 2

Того вечора я прийшла додому аж о дванадцятій.
Думала, що мама буде сваритися, але вона лише сказала замкнути вхідні двері і пішла в ліжко до тата.
Коли Елла появилася в моєму житті я нарешті відчула щастя.
Я була щаслива, що в мене є з ким піти гуляти, що я як звичайний підліток – можу прийти пізно, бо мені було з ким провести вечір.
В школі більше ніхто до мене не чіплявся, бо Еллі пальця в рота не клади. А з нею – я  навіть погарнішала. Вона навчила мене наносити макіяж і навіть заставила випросити в мами гроші на новий одяг.
Мама була не в захваті від моїх змін, бо надто переймалася моєю успішністю в школі.
Але я їй пообіцяла, що втримаюся на тому рівні на якому я є. А мій рівень – гуманітарій.

До речі, завдяки дружбі з Еллою я почала мити голову через кожні два дні, бо вона виявила, що це мій ідеальний графік і навіть навчила мене робити укладання волосся.
Я почала подобатися собі.
За все дитинство я не дивилася так довго в дзеркало, як тепер. І хоч я боролася з комплексами через знущання однокласників – я тепер знала, що можу досягнути більшого. Я надзвичайно хотіла доказати їм всім.
Але про це пізніше.
Зараз я укладала волосся перед тим, як Елла нарешті запросила мене прогулятися і познайомити мене зі своєю компанією.
В школі я була її найкращою подругою, а поза школою вона збиралася ще з іншими підлітками, яких на той момент я ще не знала.
Я пам’ятаю, що в той вечір я одягнула довгу спідницю і синтепонову чорну куртку. І лише звернувши на вулицю Восьме Березня  - я похапцем дістала з сумки шкіряну мініспідницю, про яку мама навіть не здогадувалась і переодягнула її за автобусною зупинкою.
Відчуваючи себе анархісткою я впевнено попрямувала до Елли, навіть не здогадуючись, що цей день стане фатальним для мене.

— Вау — сказала вона відкривши двері — Та ти бомба!
Я сердито склала руки, бо Елла була ще в халаті.
— Ми ж домовлялися на сьому!
— Знаю — винувато промовила вона — В мене сьогодні якийсь дивний день. Не можу намалювати рівно стрілки.
— То не малюй.
— Ага, ну звісно і буду як заплакана дурепа.
— Чого ж відразу дурепа? — засміялася я.
— Бо лише дурепа не підведе очі о вечірній порі. Ввечері їх потрібно по максимуму підкреслювати.

Я часто «мотала на вуса» тонкості і премудрості Елли. Легко видихнувши я ще раз поглянула в дзеркало: чорна куртка, темна шкіряна спідниця і черевички на каблучку. До того ж очі підвести я не забула, і на укладку я дала чимало лаку. Тоді я була впевнена, що просто красуня.

Еллині батьки сьогодні якраз ночували на дачі, тому дівчина планувала сьогодні гуляти до останнього. Лише її старший брат час від часу буркотів, щоб у дванадцять була дома.
— Буду, буду — казала йому і підморгувала для мене.
Я же знала, що раніше третьої вона повертатися не планувала. На відмінну від мене, бо ж хоч татовий ремінь уже по мені не ходить, я все одно боялася мами.

Та мить, коли тримаючись за руки ми з Еллою сміючись прямували до центру – була неповторною. Пройшло багато років після школи, а я досі не могла ні з ким завести дружбу на такому рівні, щоб почуватися розкуто.

— Ох, Славо — звернулася вона до мене — Лише уяви. Скоро ми покинемо це місто і заживемо, як люди.
Покинути Здолбунів – була наша спільна мрія.
Лише я не хотіла, аби Елла переїжджала після школи до Харкова. Бо батьки не пускали мене так далеко, казали максимум Рівне.
— Ти не хотіла би в Рівне?
— Та що ти! Ми з батьками давно вже все вирішили. В мене родичі в Харкові, та і я хочу поступити в універ Ярослава Мудрого, а не якесь там РДГУ.
Мої батьки навпаки хотіли, аби я поступила у Рівненський державний гуманітарний університет. Сміючись, казали, що назва мені підходить. Мене і саму слово «гуманітарний» заспокоювало. Бо після школи я більше не мала наміру стикатися з різними тангенсами і котангенсами.

— У тебе був колись хлопець? — раптом запитала Елла.
— Ні — відповіла їй сміючись.
— Як? — здивувалася подруга — Ти навіть не цілувалася?
— Ні разу — відповіла цілком спокійно.
Насправді мене дуже хвилювало чому всі навколо в моєму віці вже мали не одного хлопця і навіть приймали подарунки у вигляді шоколадок. А я ніби нічим не гірша, лише ляклива і закомплексована, коли поряд немає Елли.

Раптом Елла замахала рукою. Біля ліхтаря було досить багато підлітків. Я неабияк зніяковіла, бо ще ніколи мені не приходилось гуляти в подібних компаніях. Та взагалі у будь-яких компаніях. А найбільше я боялася, що Елла перемкнеться на когось іншого і мені прийдеться плентатися мовчки за всіма тими людьми.
— О, які люди — сказав один із хлопців.
— Ви не чекали, а ми приперлися — засміялася Елла — Знайомтесь – це Слава — представила вона мене.
Я посміхнулася.
Один із хлопців засвистів.
В компанії я нарахувала шестеро хлопців і ще дві дівчини не включаючи нас з Еллою.
— Це Вова, Міша, Коля, Андрій, Богдан, Тимур, Іра і Катя.
— Приємно — сказала я сором’язливо.
Не могла я тоді вгамувати власні страхи і перестати боятися незнайомих людей, особливо однолітків. Розуміла, що це не однокласники, але вгамувати власні емоції не могла.
— Люблю сором’язливих — сказав той, якого Елла представила Мішою.
Він витяг свого довгого язика і обвів губи. Іра стукнула його по плечах.
— Не зважав. Він з нас самий дуркуватий.
— Я дуркуватий? — вирячився Міша на неї.
— Тихо, тихо — сказала Елла — Ходімо вже.
— Куди? — запитав Коля, який був тут найменшого зросту.
Взагалі складалося враження, що Колі не більше чотирнадцяти, але Елла сказала, що йому шістнадцять вже.
Коли ми тільки рушили вниз по вулиці я помітила, що хлопець, якого Елла представила Тимуром їхав на візку. До цього я думала, що він сидить на якісь лаві.
В той момент подумала, що йому напевно важко жити відрізняючись від інших. Принаймні добре, що він не навчався в нашому класі. Мені здавалося, що мої однокласники найзліші серед усіх шкіл у нашому місті.

— Ей, короткий — звернувся Тимур до Колі — Зганяєш в магаз?
— Стоп! Чого я?
— Я бігав минуло разу.
— Ну то хай он Андрій.
Андрій саме тримав за сідниці Ірку, яка вдавала, що нічого не помічає і спілкувалася з Еллою.
— Андрій? — хлопнув хлопця по спині повнявий Богдан — В магаз ти сьогодні біжиш.
— Що? — спантеличився той не розуміючи про що мова.
— В магаз — Богдан показав пальцем на магазин.
І поки всі чекали Андрія я спостерігала за всіма.
Іра щось захоплено розповідала Еллі, що та аж рота рукою прикрила. Катя з кимось говорила по телефону.
А повнявий Богдан, Міша, Тимур і Коля бігали навколо, час від часу вигукуючи. Я не розуміла, чому вони раптом почали бігати і лише потім зрозуміла, що вони по черзі читали повідомлення з телефона Андрія, який в нього висмикнули, коли той задивився на сідниці Іри.
— Ей, Славо! — гукнув Богдан — Йди почитаєш! Цей телепень зареєстрований на сайті знайомств!

Мене дуже здивувало, що вони спілкувалися зі мною так, ніби ми були давно знайомі.
— Покажи свої сіськи! — читав в слух Міша — Аха-ха!
Інші хлопці намагалися вирвати з рук телефон Андрія аби теж на власні очі побачити і прочитати.
Телефон вирвав Богдан.
— Я мєсний мажор, в мене своє Шевролє! — читав з екрану.
Тимур на візку наїхав Богдану на ногу і вирвав телефон.
— Та всьо! Харе! — сказав з серйозним обличчям — Ви мені покажіть де тут йому сіськи скидали!
Всі зареготали.
Я стояла осторонь, не знаючи, як реагувати.

До мене підійшла  красуня Іра і взяла під руку.
— Ти звикнеш — показала мені поглядом на хлопців — Вони ще діти.
Катя і Елла про щось розмовляли, поки Іра все ще тримаючи мене під руку набирала якийсь номер на телефоні.
— Дивись — сказала вона мені.
Через деякий час телефон Андрія заграв і хлопці перелякалися не знаючи, що робити.
— Хіба у нього не підписаний твій номер? — запитала я.
— Для такого в мене завжди є запасний — засміялася Іра.

Врешті Тимур, той, що на візку натиснув на зелену кнопку.
— Алло.
— Алло, Андрійчик — вдаючи сексуальний голос почала Іра — Ну як там мої фотографії, прийшли?
Тимур засміявся на весь голос не в силі стримати емоцій.
— На — простягнув телефон Богдану, включивши гучний зв'язок — Ти таких любиш — прошепотів.

Богдан несміливо приклав телефон до вух.
Я дивилася на Іру і лише поглядала на хлопців, які навіть не дивилися у наш бік.
— Алло, Андрійчик ти там?
— Так — ніяково промовив Богдан.
— Ну то як тобі мої фото?
— Ем-м, дуже гарні.
Хлопці трималися за рота і животи, аби голосно не засміятися.
— А ти мені точно свій член прислав?
— Що, а?
Я бачила, як у хлопців аж сльози виступили на обличчі. Елла і Катя стали біля них і теж хіхікали.
— Просто він якийсь у тебе маленький — прощебетала Іра.
І тут хлопці не витерпіли і почали реготати так, що я навіть почала дивитися по сторонах, аби нас ніхто не побачив. Це був район з багатоповерхівками, тому не хотілося комусь заважати.
Богдан помітивши, що Андрій вийшов з магазину відхилив дзвінок.
— Що це ви тут? — запитав Андрій — Ржете так, що в магазині вже думали поліцію викликати.
— Ой, тобі тут хтось дзвонив — Богдан простягнув телефон.
— Звідки у вас мій телефон? — запитав Андрій поглянувши на екран телефону.
— А ти передзвони, там тебе питали — запропонував Тимур закриваючи рот руками, аби знову не засміятися.
— Та ти мачо, не до мачо — не втримався Міша.
Андрій зсунув брови і набрав останній виклик.
Раптом всі обернулися на нас, бо у Іри задзвенів телефон.
Вона підняла його і замахала широко посміхаючись.
— То це була вона?! — здивувався Коля.
— Такий кайф обламала! — зітхнув Тимур.
— Ти ще та шльондра — підморгнув їй Міша.

Після того, як ми поїли шкідливих чипсів і попили шкідливих напоїв я повернулася додому.
Мене вперше проводжали додому. Вся ця компанія провела мене до мого під'їзду і обійняла на прощання. Лише Міша притискав сильно і сказав, що у мене немає грудей. Він мене не дратував. Чомусь навіть його я вважала своїм другом. Лише до Тимура прийшлось трішки присісти, бо він був у візку.
Той вечір був незабутнім, тому я його ніколи так і не забувала. Спочатку я отримала Еллу, а потім усіх їх.