Стану для тебе трояндою

Розділ 1

Ви ніколи не помічали, що люди народжені на початку грудня люблять колекціонувати спогади? «Дурниці» — скажете ви. І я зрозумію.
Після свого сорокового дня народження я по звичці згадувала про успіхи за цей рік. Проте не могла нічого згадати. Все, що я маю – сталося ще давніше. У двадцять три я одружилася. У двадцять сім народила першу доньку. У двадцять вісім другу. У тридцять шість я відкрила свій салон краси, лише тому, що захотілося мати якийсь бізнес, а мій чоловік працюючи програмістом зумів мені фінансово посприяти.
Стоп. Мені здається вам би було цікаво дізнатися про мого чоловіка дещо більше. Знаєте, він такий собі еталон елегантності, манер і до того ж красень. А про те, що він забезпечений, ви і так зрозуміли.
Після свого дня народження ми з доньками зазвичай прикрашаємо наш двоповерховий будинок на окраїні Києва різноколірними прикрасами, які купуємо всієї сім’єю в «Ашані», «Епіцентрі», «Юску» і інших гіпермаркетах.

Діти люблять прикрашати будинок. А я люблю спостерігати за їх посмішками.
Шкода лише, що чоловік змушений працювати аж до двадцять четвертого грудня. Зате двадцять п’ятого у нього завжди вихідний.
В цей день я готую декілька особливих страв, заварюю какао з зефіром, бо це традиція моїх дітей, і одягаю коротеньку червону сукню, традиція для чоловіка.
Люблю спостерігати, як тішаться дівчатка від того, що ми нарешті всі разом. А таке буває вкрай рідко.
Обидві доньки після школи відвідують додаткові гуртки. Чоловік, якщо і не працює в офісі, то постійно зайнятий за ноутбуком. Мені ж приходиться часто відвідувати салон, хоч фізично я там не працюю.

Здавалося – ось вона мрія багатьох. Та лише привиди минулого не дають мені жити без тривог. Я відвідувала вже п’ять психологів. І знаєте, лише один сказав, що мені прийдеться з цим жити все життя. І я живу.

Що ж то за привиди? Це все моє дитинство – починаючи з народження. Мама розповідала, що народила мене у пекельних муках, через що більше ніколи не думала заводити дітей. Я була єдиною дитиною у сім’ї. Єдиною і самотньою. Мама почала працювати на швейній фабриці, як тільки мені виповнилося півтора року. Мене здали в ясла, про які я нічого не пам’ятаю. Батько на той час був лейтенантом у військовій частині і його в моєму дитинстві я теж мало пам’ятаю.

До самісінької школи я завжди була у садочку. Але пам’ятаю лише себе у підготовчій групі. Чомусь я нічого не пам’ятаю до п’ятирічного віку.
Коли я хворіла, а бувало це часто, мене все одно ввели в садочок. Часто мама наказувала, щоб моїх соплів і кашлів ніхто не бачив. Тому я часто забивалася у куток, аби не спілкуватися з іншими дітьми.
Коли я пішла у перший клас – мама повісила мені на шию ниточку з ключем від нашої двокімнатної квартири. Я була єдиною дитиною, яку батьки не забирали з першого класу. Мене одну відпускали без дорослих.
Не знаю чому, але мені досі сняться сни, як я повертаюся зі школи. Я завжди страшенно боялася, що мене вкусить безпритульна собака, або нападуть старші діти. Таке мені часто сниться, хоч ні разу нічого подібного не траплялося.

Коли я приходила додому – сідала за уроки. За вікном в цей час гралися діти. Гірко згадувати, але за все своє дитинство я так ні з ким не гралася у дворі. Все через те, що я не мала права виходити на вулицю, поки мама не прийде з роботи. А приходила вона о шостій. Тато вертався на годину пізніше.
В цей час мама готувала швидко вечерю, і паралельно перевіряла домашню роботу.
Часто під час таких перевірок у хід йшов татовий ремінь з бляшкою.
Я плакала. Якщо точніше сказати – я проплакала все своє дитинство, поки мені не виповнилось п’ятнадцять.
Саме в цей період тато зрозумів, що пропустив момент, коли я виросла. Він весь час був зайнятий військовими справами, завжди був суворий. Аж раптом, за сніданком він сказав:
— Любо — звертаючись до мами — Залиш її, вона вже доросла, сама знає, як і що їй краще робити.
Мама тоді кричала, але лише жаліючись на мене.
Пам’ятаю її завжди засмучувало те, що я несу трійки з математики. Я залишалася на індивідуальні заняття з алгебри і геометрії, ходили у вихідні до репетитора – всі розводили руками.
— Гуманітарій — говорили так, ніби це матюк.
А я після кожної трійки чи навіть двійки йшла додому знаючи, що отримаю ременем по спині.
І лише після тієї розмови за сніданком – я більше не бачила того ременя.

Щоб не було дома. Туди я бодай хотіла повертатися, що не скажеш про школу.
Зараз я розумію, що причина поганого ставлення однолітків – була у мені. Я була занадто доброю і лякливою. Тому кожен міг познущатися з мене. Це зараз є таке модне слово «булінг». У моєму же дитинстві про толерантність нічого не чули. Мене били лише тому, що я не мала друзів, тому ніхто не міг дати за мене відсіч. А сама я, як вже казала – була лякливою.
Коли однокласники притискали мене до стіни, аби плюнути в обличчя – я лише закривала очі.

І так би було завжди, якби у мене не з’явилася перша подруга – Елла.
Вона була високою, стрункою красунею, яка користувалася популярністю навіть серед хлопців з коледжу.
В той день один з однокласників вдарив мене підручником по голові і Елла нависла над маленьким на зріст Артуром.
— Ти що робиш? — запитала грізно.
Взагалі з мене знущалися лише хлопці. Дівчата просто не звертали уваги, лише іноді могли посміятися з мого одягу чи немитого волосся.
Чомусь мама не дозволяла мені мити голову частіше одного разу на тиждень. Я досі не розумію чому, але спитати її не наважуюсь. А одяг я ніколи не мала права вибирати сама. Гардероб завжди підбирався мамою.

— Ти чого? — не розумів Артур.
Тут Елла вириває з його рук книжку і лупить нею бідолашного просто по голові. Той виривається, кричить… а інші однокласники лише сміються.
В той момент я раділа, що за мене хтось заступився, але я відчувала сором. Це почуття було для мене буденним. Я виросла на ньому.
— Чому ти це все дозволяєш? — запитала мене Елла після уроку.
Я стояла притиснувши портфель до грудей. Знизила плечима уникаючи її погляду.
— Ей — вона взяла мене за підборіддя — Не дозволяй їм так поводитись з тобою.
— Елло — почула я Олю і Христину, які були подругами Елли — Ти довго?
— Зараз — гукнула вона до них.
Елла була моїм еталоном краси. Вона була високою, з довгим волоссям і незрівнянної краси великими блакитними очима. З нею мріяли здружитися напевно всі дівчата в класі, але вона обрала для себе Олю і Христину, які були звичайними шибайголови. Ті часто носили спортивну форму, хоча в нашій школі вона заборонена і навіть спали з хлопцями (по розповідях самих хлопців)

Я не розуміла, чому вона помітила мене саме в той момент. Чому ми не спілкувалися раніше?! Але після того я стала сміливішою. Вона звала мене гуляти і за підтримки батька – мама мене відпускала.
З нею я вперше відвідала, без батьків, кінотеатри, кав’ярні, нічні клуби. З нею я ніби почала нарешті жити. Лише завдяки їй зрозуміла, що до цього я була у якійсь клітці, з якою не могла вирватись самотужки.
Одного вечора ми сиділи на зупинці і дивились на небо.
— Я в Харків планую переїхати — сказала Елла — На юриста там вивчусь.
Ніколи не забуту ті зорі і ту наші щиру розмову.
— А я хочу просто не вмерти — сказала я.
— Що ти верзеш? — засміялася Елла.
Я  теж засміялася. Взагалі мені здається, до дружби з Еллою я взагалі не сміялася.
— Хіба ти ніколи не думала про смерть? — запитала я.
— А для чого про неї думати? Здохну, так здохну — засміялася подруга.
— А я от думала — призналася — Часто думаю наскільки смерть не красива. От помру я і що далі? Їдкий запах, черв’яки, які будуть пожирати.
— Фу — запротестувала Елла — Ти хочеш про це говорити?
— Хочу. Хіба ти не думала про це?
— Ну не знаю. Скажу, щоб мене кремували.
— І де? У нашому забитому Здолбунові – добре, якщо просто закопають в землю.
Чесно сказати я ніколи не любила своє місто. Воно хоч і близько було біля Рівного, але і Рівне я не любила.
Коли приїжджаю до батьків – досі згадую все, що довелося мені пережити за своє дитинство.

— Я думала про те, що було би не погано, якби помираючи – людина перетворювалася на щось з природи. Дерево, квітку, кущ…
— Тьху ти! — перебила Елла — Так це ж реінкарнація.
— Та ні! Я не про душу, а про тіло.
— Ааа… так, було би не погано.
В ту мить Елла як закричить:
— Зірка впала, загадуй бажання.
І перше, що я загадала – аби тіла людей перетворювалися на квіти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше