В місцях вічного літа, де екваторіальні ліси переходили вже частково на саванну, мало би розкинутися нове портове містечко. Спочатку, коли сюди прибули гості з півночі, то вони думали побудувати тут форпост, але зараз, коли виявилося, що землі далі на південь є зайнятими і заселеними, то вирішили поки не лізти на конфлікт.
Мало ще новоприбули знали один про одного: так, за випивкою та мисливством п'яні язики дещо говорили, але лишалося велике "але".
Те, що між собою могли говорити прості мешканці, зовсім не означає, що таких поглядів дотримується і верхівка керівництва — як з однієї, так і з іншої сторони.
Король Леванд ще плив саме до першого південного форпосту — так би мовити, на переговори з чужинцями із півдня. По розповідях Дубового Жолудя він зрозумів, що то більш розвинена цивілізація, навіть ніж гобліни. Але тоді цікаво, чому саме зараз вони припливли?
Лише догадки лізли в голову королю, він мав лише слова і аж ніяк — жодних фактів. Якщо ці наші далекі родичі настільки розвинені, то чому вони до нас раніше не прибули, чи, може, вони про нас знають, але не втручаються?
Король нічого не міг ствердно сказати, але він зауважив одне: якщо вони припливли майже одночасно і окреслили місце також, то по факту то буде місце — новий південний кордон наших земель.
Якщо вони настільки розвинені, то потрібно з ними хоча б договір про мир підписати та про кордони. А далі побачимо: як цих родичів час змінив за тисячу років, чи ми зможемо з ними співіснувати, чи ліпше з гоблінами бути?
— Що так задумався, татку?
Прийшла до нього, короля Леванда, його дочка Вадін.
— Та нічого, доню, так, своє. Покою мені, розумієш, одна думка не дає: що то за такі новоприбулі, наші далекі родичі?
— Ну тут я тобі можу сказати так: як побачимо, тоді й оцінимо, як кажуть гноми в горах.
— Так, доню, в цьому вислові є зерно істини, але, розумієш, то про гори можна так говорити, а про живих, та ще розумних, то не завжди є доречно.
— Ну а що ми зараз тут, на човні посеред моря, можемо змінити?
— Так, тут ти права. Нічого.
— Тож, татку, насолоджуйся плаванням, і ми вже вирішимо тоді, коли прибудемо до свого місця призначення.
Сірий Ворон, Ерін, Дана та Орлине Око прибули назад до Люстереля. Минуло навіть менше ніж півтора місяця, як обернулися. От добре то діло, коли є зв'язок, коли ти знаєш, що робити, а не мусиш чекати!
— О, радий вас бачити! — вигукнув Люстерель на побережжі.
Тут до нього ще підійшли ельф, два орки і гном — зустрічати новоприбулих на невеликому причалі.
За час, що минув, Люстерель тут по-справжньому розвернувся: організував будівництво і дослідження місцевості й риболовний та мисливський промисел.
Також побудував невеликий причал, де міг пришвартуватися наш невеликий моторний човен, а поряд уже добудував двоповерхову дерев'яну будівлю — це мало бути представництво.
Так, для сусідів з півночі, котрі не бачили справжніх будов таких міст, як Буйкальськ, Вовкоград чи Мирнодрагорів, де були чотирьох- і п'ятиповерхові будинки та ще по два поверхи під землею, їм видалося це справді за диво будівельної думки сокири, молота та пилки!
— Я ми тебе раді бачити! — вигукнув Сірий Ворон. — Ну як, які новини? Не скучав за Живою Водою?
— О, я б хотів із нею поспілкуватися, а то так у невідомості вже і місця собі не знаходжу.
— Нічого, скоро вже: я розпорядився, тут буде також радіоцентр, і ти зможеш спокійно зі своєю коханою спілкуватися прямо звідси.
— Так, дівчата, ви цього поважного ельфа, мабуть, і не знаєте; знайомтесь — це Люстерель. Колись був охоронцем цариці Катарі, а зараз відповідальний за розвідку в нас. Хоч у нас такої служби поки й немає, але Люстерель її опісля очолить.
— Приємно познайомитись, Люстерелю, я Дана, наречена Сірого Ворона.
— А я Ерін, і також його наречена.
— Дуже приємно, шановні пані, мені з вами познайомитись. Тож дозвольте, я вас проведу і покажу вам наше консульство і взагалі все, що ми тут розвідали.
— Гаразд, тоді облиш тут усіх окрім себе і нехай допомагають Орлиному Оку вивантажувати речі.
Ми пройшли в цю двоповерхову будову, яка була всім на даний момент: і житлом, і пристанищем, і всім, чим тільки можна.
— Добре, Люстерелю, а де я маю приймати гостей?
— О, про гостей! Так ми тут із нашими сусідами з півночі побудували і таверну, й постоялий двір — це в них по всіх північних землях розбудовують.
А тут так: перший поверх — ми мешкаємо, а другий поверх — виключно для поважних і шанованих та шановних гостей.
Також є підвал, от там я і зберігаю все найцінніше. От, можемо почати звідти, навіть дещо маю і для ваших наречених.
— Ану ходімте, подивимось, що для вас знайшов тут Люстерель!
Так, і справді він показав усе те, що знайшли тут в тамтешніх горах і рівчаках. А знайшли, ну, звісно, пірит, трохи золота й — о диво! — червоні камінці, справжнісінькі рубіни. Один навіть був, я не знаю, на каратів сто, а може, і сто п'ятдесят.