Героїчні справи

— Якого біса це зараз було? — Вилаявся гоблін і спокійно провернув ногу вибрався з пастки. — Треба перевірити, як там Клеора. Вона — сильний воїн, навряд чи так просто загине. — обережно озирнувшись, з яру він вирішив вийти назад на дорогу, гоблін акуратно переступав свіжі трупи, намагаючись не вступати у ще теплі калюжі крові, пил від падіння каміння ще не встиг осісти, а солдати, що стогнали від болю, не надавали картині оптимізму. Нарешті він дістався перевернутої карети принцеси, але всередині нікого не було.

 — Гей, гоблинюга великовухий! — раптом його гукнув знайомий голос.

— А ви вижили. — невдоволено висловився гоблін. Два знайомі гноми пройшли крізь білу стіну пилу.

— Добре, що ти живий. Нам знадобиться будь-яка допомога.

— З чого це мені допомагати?

— Ці з-зрадники забрали з собою не тільки принцесу, а й т-твою господиню.

— А ще чарівний меч. - додав другий.

— Та нахабна дівка принцеса? Напевно це хтось важливий. І Клеора не моя господиня! Ми напарники, рівні один одному. — гордо відповів їм гоблін.

— Ну, так ти в-вирушиш з нами в погоню за в-викрадачами? Їхній притулок швидше за все в тому лисому пагорбі.

— А як ці поранені? Я думав вам не все одно на слабаків.

— Про них подбають медики та інші солдати, яких ми зібрали після нападу.

— Ну як хочете. Ведіть чи що. — змирився Камукак та перевіривши спорядження пішов за двома гномами.

Так, ці троє залишили основну групу заради туманного шансу повернути викрадених і помститися зрадникам. Йти довелося досить довго, за цей час сонце вже встигло пройти зеніт і люто обволочило своїм жаром мандрівників. Вони були на границі між лісовим грунтом та кам'яним, повним ярів та холмів, оточенням. Ну ось, вони біля невеликої, не природнью рівної круглої печери в лисому пагорбі.

— Дивіться, там якесь світло. Стіни світяться самі! — здивувався Конспруф. Стіни печери були ніби з металевої цегли, а в щілинах між ними просочувалося жовте світло.

— Так, мабуть, без чаклунства не обійшлося. Та і тхне звідти якойсь чаклунськи. – насторожено додав гоблін.

— Егеж, якийсь металевий та не металевий запах. В кузні щось подібне відчувається, та біля алхіміків.

— Та ви подивіться! Т-тут цілий с-склеп. — у глибині був спуск із безліччю коридорів, але всі вони мали ідеальну круглу форму, а половина з них була завалена.

— А це точно природна печера? — поцікавився Конспруф.

— Звідки я знаю? Ви гноми, не я. — уїдливо відповів гоблін.

— Це не в-важливо. П-потрібно знайти принцесу. Вбивайте всіх, кого з-зустрінете.

— І без тебе розберуся. — невдоволено пробурчав гоблін.

Нарешті сходи скінчилися, і перед трьома соратниками відкрився довгий напівтемний коридор. Нехай і тьмяне освітлення било зі стін, окреслюючи межі з боків, але темрява була настільки густа, що не було видно далі витягнутої руки.

— Ого, тут чудове місце для створення лігва великого вождя! — здивувався Камукак.

— Будь тихіше. Нас м-можуть почути. — шикнув на нього Друнзік.

— Я не бачу нічого, тому буду радий, якщо нас знайдуть. Не доведеться шастати по цим печерам. — роздратовано цокнув Конспруф.

— За те я чудово бачу. Це природне вміння всіх гоблінів. — вихвалявся великовухий. — Так, усі за мною. Тепер я ваш вождь. — махнувши рукою і зробивши кілька кроків вперед, гоблін ударився головою об дивний об'єкт. Це була гуманоїдна постать, на дотик тканинна, але всередині відчувалися кістки, хоча вони були підозріло холодні, а вигляд голови в нього був як у орла. І в той же момент світло навколо стало яскравим, а дивна печера, тепер видно, що рукотворна, судячи по стінках з листового металу, все стала світитися теплим жовтим світлом, очі фігури спалахнули таким же кольором. Дивна істота почала ворушитись і навіть говорити. Але кожен його рух віддавався металевим скрипом і дзижчанням, а всередині ляльки стало щось вібрувати.

— Порушники, жалюгідна форма життя. Ви поплатитеся за свою недалекоглядність! — механічним голосом, наче з відром на голові промовила лялька, що ожила.

— У нас вийшло, Верховний! У нас... — радісний голос якогось гнома в іншому кінці коридору був перерваний повторюваним кілька разів звуком схожим на лезо в прорізає тіло.

Що ж, тепер ми знаємо, що сталося нагорі, навіть заглянули трохи в майбутнє, можемо повернутися до Клеори.

У темряві луною чулися тихі крики та переговори, а навколишнє приміщення раптом осяяло яскраве тепле бурштинове світло, разом з яким виник незрозумілий гул, що брав свій початок звідкись із глибини.

— А що там відбувається? — стурбовано запитала Клеора.

— Значить, час прийшов. Зачекайте на мене тут, принцессо. — незнайомець кинув свою сигару і пішов за кут величезного приміщення, напханого різними, кнопками, важелями, трубами та панелями управління, як в космічному кораблі, на жаль, жителі цього світу навіть уявити не можуть, що це все таке та для чого.

— Що це за місце? — тривожно запиталася Гранда.

— Не знаю, але почало пахнути якоюсь важкою речовиною. Наче пилом, але якимось чужішим. Не можу сказати точно. Але що я можу сказати, так це те, що настав час втікати. — Сказавши це, Клеора піднялася на свої копита й упершись одним із них у стіну з усією силою, до тремтіння колін, витягла глибоко забитий товстий цвях. Він з важким і дзвінким звуком упав на металеву підлогу, потягнувши за собою ланцюги. Стан цих речей був новий на відміну від приміщення. Воно повне тріщинин, з яких виходить жовте світло, та куди вже просочується коріння дерев з поверхні і протікає підземна річка. Фавн зуміла витягнути ланцюг через цвях, але руки досі були закуті в кайданки. Також дівчина звільнила і принцесу, після чого вони почали думати, що робити далі.

— Я дуже вдячна тобі від імені Підгорного Царства. Але нам потрібно вибиратись звідси, поки цей підозрілий чоловік не повернувся.

— Так, але для цього потрібна зброя. — Варто їй це сказати, як у кімнату забіг той таємничій чоловік у плащі з сокирою Клеори на поясі. Він упав перед дівчатами після чого з зяючої дірки в грудях людини почала з'являтися калюжа крові, що швидко росте.