Нові знайомства

— Дуже мені не подобаються ці птахи. Здається, їх стає дедалі більше! – відлякуючи руками сов сказав гоблін.

— Дивна поведінка сов. Зазвичай, це не зграйні тварини. Але їх уже понад п'ять штук. — Діалог подорожніх перервав дивний хрускіт гілок попереду. Придивившись, вони побачили тінь людської форми, з кривою поставою та дивно розставленими ногами.

— Хто там? Виходь сюди! – погрозливо гукнув гоблін, приготувавши свій кинжал до роботи.

З темної імли вийшов напівгнилий ельф. Він безладно крокував, але впевнено прямував до мандрівників, щось бурмотів своєю полугнилою щелепою, скрізь яку можна розгледіти зуби. — Я знаю що це! Я чув про них! Це гнилі слуги гнилого чаклуна! Це мертвяки, але живі! Покромсаємо його! – Після цих слів Камукак кинувся колоти ходячого мерця, у живіт, але той не звернув на удари жодної уваги, а лише міцно та безмоційно схопив за шию напавшого і почав душити своїми напівкістяками-пальцями. Клеора підбігла вчасно, швидким ударом сокири зрубавши мерцеві голову, після чого тіло впало вже остаточно вмерлим.

— Хух. Не дякую, я б і сам... впорався... — підвівшись на ноги, спираючись на найближче дерево, сказав гоблін. Він підібрав череп медведя та натягнув його на голову.

— Ну ж бо. Потрібно вміти бути вдячним, щоб оточуючі більше довіряли тобі. — зауважила йому дівчина.

— Великий вождь не повинен дарувати жоднї дяки. Він... – раптом жіночий голос перервав їхню розмову.

— Назвіть свої імена, мандрівники, що заблукали. – луною пролунав голос із лісу.

— Це що за витівки чаклунські? Хто каже, здайся! – сполошився Камукак, не чекаючи такого швидкого знайомства з магією цього мертвого лісу.

— Це магія гнилого чаклуна? Отже ми на вірному шляху. Якщо не хочеш чекати своєї смерті, вийди зараз, і ми покінчимо з цим! — піддавшись страху перед небаченою досі силою вигукнула Клеора, відповідаючи на репліку спочатку гобліна, потім таємничого голосу. Друзі встали спина до спини, панічно оглядаючись на всі боки, у темряву лісу та на хмарне небо.

— Я зберігач цього гаю і таким, як ви, тут немає місця! Забирайтесь, інакше пізнаєте ту ж долю, що пізнав нахабний маг, який прокляв своїм чаклунством навколишні землі! — з наростаючою агресією голосу, птахи, що оточили мандрівників, почали метушитися між собою, а деякі злетіли до неба і хижо кружляли над непроханими гостями, немов стерв'ятники, що передчувають скору здобич.

— Ми не відступимо, поки не вразимо тебе, чародій! Ти твориш жахливі речі в цьому лісі, тутешня природа зовсім без сил! Стій, ти сказав, що з магом, що прокляв цю землю щось трапилося? — Клеора нарешті переварила репліку незнайомця.

— Він пізнав нищівну поразку і не скоро повернеться у світ живих. Останнє попередження, забирайтеся! — коротко відповів голос.

— Зачекай, ти, кажеш, охоронець цього лісу? — Войовниця почала про щось здогадуватися.

— Я хранитель цього лісу, учениця духу сови Ноктуа! Я не прийму шкоди цьому гаю, та не залишу кривдників без покарання!

— Ти брешеш! Ти гнилий чаклун, який боїться нас і не хоче віддавати свої чаклунські штучки! — Заперечив гоблін.

— Стривай. Тут є речі, які не сходяться. — Спробувала заспокоїти друга дівчина, а потім вона знову звернулася до таємничого голосу. – Ми прийшли вбити темного мага, що руйнує цей ліс! Ми не бажаємо шкоди ні тобі, ні твоїм володінням. Дозволь нам забрати кілька магічних предметів цього злочинця, щоб вони не потрапили в руки комусь злому.

— Кажеш, хочете отримати артефакти цього мага і тоді заберетеся звідси? — зацікавлено сказав незнайомець.

— Все так. – не впевнено відповіла дівчина.

— Тоді, чекайте тут. У мене знайдеться дещо для вас. — птахи навкруги в той же час розлетілися в різні сторони, залишивши після себе лише дощ із темно-сірого пір'я.

— Що ти робиш? Невже ти повірила цим вигадкам? Можливо, цей маг уже веде своє гниле військо на нас! — почав лаятися гоблін.

– Якщо він стежив за нами, то мав би відреагувати на те, що ми знищили його слугу. А ще, щось усередині мене хоче вірити цьому голосу... Наче нитка долі не дає мені зійти зі шляху, яким вона веде нас.

Несподівано пір'я почали кружлятися в повітрі, зробив невелике торнадо, в один момент вони зупинилися та з силою розлетілися навкруги, накриваючи друзів шеленою сірою хвилею та ударом вітру такої сили, що вони ледве встояли, а в центрі аномалії з'явилася тонка, темна постать із палицею у вигляді гілки дерева в руці. Вона повільно підходила все ближче, і тепер її можна було розглянути. На вигляд дитина, закутана в чорний плащ, покритий чорним пір'ям, а в іншій руці у неї був великий меч, що ростом з несучого. Але тримала незнайомка зброю не агресивно, а просто переносив на своєму плечі. Підійшовши майже впритул до насторожених мандрівників, можна було вже точно оцінити зустрічну людину. Це була людська дівчинка, але обличчя її було не видно під тінню чорного як вугілля капюшона, вона акуратно встромила чорно-червоний меч із темно-синім каменем, інкрустованим у рукоятку, який світився блакитним на своїх гранях і здавалося там усередині щось рухається.

— Це вам, чарівний меч яким вразили мерзенного некроманта. – холодно промовила дівчинка, тепер без луни її голос був рівним та в міру низьким.

— Що це таке? Як це використовувати? – запитав гоблін, оглядаючи зброю з різних ракурсів.

— Ти так легко даси нам чарівний меч? — недовірливо спитала фавн.

– Напевно, він сам цього хоче. Ви ж покинете цей ліс і підете далі топтати землю Консиліуса. Згодні?

– Так, домовилися, ми шукатимемо своїх друзів. 

– Гоблін та напівлюдина шукають друзів. Якби у мене співрозмовники були схожі на звичайних людей, ніколи б не повірили. — несподівано підсміялася незнайомка.

— Я фавн, можливо остання у своєму роді! Не став мене нарівні з людьми!

— Гаразд, ну то ви заберете цей меч? – ніби не почувши агресію Клеори, так само холодно продовжила дівчинка в чорному.