Місто Гнісс

Мандрівники проспали до пізнього ранку. Як тільки Квіро розплющив очі, він побачив перед собою витягнуту морду віслюка. Перелякавшись, від чого мимоволі скрикнувши, він з силою відвів морду тварини в сторону та підвівся на ноги і озирнувся. На возі з тканинним навісом, бовтаючи ногами, сидів вчорашній друг торговець.

— Гейне! Знав, що ти не відмовишся! — щиро виставивши руки, гном повільно, ще трохи тремтячими ногами, почав підходити до воза.

— Ага, з тобою іди сперичайся... — Потираючи вчора ушиблений бік відповів чоловік.

— Я позичу в тебе трохи речей похідних? — спитав Квіро попутно розгрібаючи різний мотлох у транспорті.

— Звісно... бери. — Хлопець хотів щось додати, але вирішив промовчати.

— Ти найкращий друг! — Гном, не соромлячись, набирав у рюкзак корисні похідні речі на двох.

— Ой, а що тут відбувається? – почувся голос Клеори.

— Доброго ранку, мій друг проведе нас цією печерою, там лабіринт ще той насправді, але хто знає правильний шлях, той пройде без проблем. Так, Гейне?

— Звичайно, Квіро! Полазьте нагору пані, ми вирушаємо! — Людина злізла з воза і почала запрягати віслюків до транспорту.

Клеора прийняла запрошення нового знайомого і залізла на купу всілякого мотлоху, від свічників і книг до стільців і вішалок.

— Містере Гейне, а звідки у вас стільки речей? — на знаходячи місця де зупинити погляд запитала дівчина.

— Я майже першопрохідник нової професії званої барахольщик. Купую дешево або... знаходжу вже не потрібні минулим господарям речі і продаю тим, кому вони потрібніші. — скромно відповіла людина.

— Ти забув додати, що іноді це й такі речі, яких швидше за все довго не будуть звертатися.

— Що це означає? — з інтересом запитала фавн.

— Та нічого особливого. Ну що ж, у дорогу! — Одразу закривши тему розмови сказав хлопець. Застрибнувши на місце водія людина хльоснула тварин поводами, візок рушив з місця після чого друзі почали свій шлях великою, темною печерою. Перші пів години чулися моторошні завивання вітру, схожі на крики грішників, що страждають, але чим далі від виходу, тим тихіше вони були і тим темніше ставало. Тільки цокіт копит, що лунає луною по всій печері і писки кажанів давали знати, що мандрівники все ще в цьому світі, а не в потойбіччі.

— Чи не могли б ми запалити смолоскип чи ліхтарі? А то темрява, що хоч око виколи. — поскаржилася Клеора.

— Для знаючих людей вони не потрібні. Подивися нагору. Бачиш, невелике свічення, наче далекі зірки? З освітленням його не побачити. — сміло відповів водій.

— Так. Що це? — на стелі виднілася боязко сяюча блакитна доріжка, яка іноді обривалася і з'являлася знову.

— Ці штуки як раз таки вказують шлях. Якщо йти прямо по них, заїдеш у глиб гори, де мешкають дикі та злі духи землі, за те, що порушив їхній спокій вони і вбити можуть. Потрапиш у Царство Першобудови, звідки далеко не кожен воїн зможе вибратися живцем. — Зі знанням справи відповів Гейн.

— А мені здавалося, що треба слідувати ними.  

— У цьому і вся хитрість. Ми схильні тягтися до світла, навіть якщо серце наповнене темрявою. — у розмову втрутився Квіро.

— Навіть ті, хто знищив моє плем'я? — несподівано сказала дівчина.

— Так, всі живі істоти тягнуться до світла, що створює. Навіть породження руйнівної пітьми. Такою є філософія гномів. Ми ж, здебільшого, народ гірників та морських нальотчиків.

— Ось воно як... А наскільки довгий шлях цих печер?

— Не хвилюйтеся, до обіду ми вже будемо на підходах до Гнісса. О, а от і світло в кінці тунелю видніється! — заспокоїв пасажирку Гейн.

— Це ж треба, справді не довго, я навіть відчуваю слабкий подих нового вітру. Тут він набагато ніжніший ніж позаду.

— Так, таким його зробила Теократія. Вона наповнила всю свою землю ненавистю до всіх рас. Згадай навіть тих сільських... — з сумом у голосі відповів Квіро.

— Ну так, доброти від них не доб'єшся. Але ж майбутнє за тими добрими усміхненими дітьми. Як і інші тварини, ми повинні жити заради наступного покоління, а ті заради наступного. У наших силах лише дати нащадкам кращі умови для продовження роду, та навчити їх правильним речам. Така філософія у нас, у племені. — у міру наближення світла, можна було розглянути трохи усміхнене обличчя Клеори, задумливого Квіро, і трохи знервованого Гейна.

Щойно транспорт виїхав із гірського проходу, у променях ще ранкового сонця команда виявила військовий табір, розбитий просто на вході. Ворожі солдати миттю відреагували на віз, що з'явився з пітьми, протрубили в ріг і оточили мандрівників. Всі вони виглядали біль бідно ніж лицарі Теократії, більшість з нах мала лише спис, кольчугу та шолом, мало в кого було ще щось з броні.

— Хто ви, відповідайте! — вперед вийшов статний сивий чоловік у кольчужному хауберку, поверх якого одягнений синій сюрко із зображенням чотирьох золотих колосків пшениці. То були солдати Імперіума Гнісс.

— Прошу, не вбивайте, ми прості торговці, їдемо продавати товари у Гніссі. — жалібно благав Гейн відразу схиливши голову перед стражником.

— Ви? Вас тут декілька? — Серйозно відреагував воїн, поклавши ліву руку на рукоять свого меча.

— Так, ми зараз вийдемо. — віз був накритий навісом, через що солдати відразу не побачили двох інших мандрівників.

Гном та фавн повільно вийшли з піднятими руками до варти.

— Ох, прошу пробачити. Бачу, ви й справді не шпигуни Теократії. Всі знають що вони навіть перед смертю не завербують нелюдів. Ми не прикордонна варта, тому оглядати ваші речі не будемо. Можете проїжджати. — несподівано з полегшенням зітхнув солдат і жестом скомандував іншим пропустити віз.

— Що це тут таке? — тихенько запитала Клеора у гнома.

— Це військовий табір, раніше його тут не було. Не знаю що вони хочуть зробити з печерою, але нам потрібно забиратися звідси швидше. Така компанія до добра не приведе. —Також тихо відповів Квіро, але досить голосно, щоб Гейн зрозумів, що потрібно додати ходу.

Усю дорогу, що залишилася до міста, горбиста і прикрашена різноманітними квітами та рослинами, яких Клеора ще не бачила в житті, Квіро ділився своїми знаннями в біології, очевидно знав він не дуже й багато, проте дівчині цього вистачало, щоб задовольнити свій інтерес. У відкритому полі добре було видно як хмари накривають землю своєю лагідно тінню, як вітер хвилями розвіює травинки та квітки. Десь в далечині виднілись руїни, над якими постійно кружляли ворони, десь ща горизонтом бачився дим від багаття, а в небі не один раз пролітали клини птахів, їх чекав шлях кудись за Безвідоме Море, десь по кущам пробігали маленькі степові жителі. Друзі всі разом вгадували форму хмар, розмірковували про різноманітність тварин та рослин світу. Навіть до цього трохи зашуганий Гейн розв'язав свой язик і активно підтримував бесіду, так тривало, поки їхню увагу не привернуло величезне місто попереду.