Глава 13

– Вітаю! – посміхнувся Анатоль, як тільки Оксана опинилась за сценою.

Чоловік обійняв її, чмокнувши в обидві щоки.

– Ти молодець, впоралась! Белісіма!

– Спасибі, – відповіла дівчина, дивлячись, як натовп перегородив дорогу до виходу. – Мені треба йти…

– Не поспішай, тут тебе багато хто хоче привітати.

– Що?

Анатоль хитро посміхнувся та відійшов, кивком показуючи на кількох людей, що вже підійшли до них. Якісь незнайомці, яких вона в житті не бачила, малознайомі чоловіки, яких не пам’ятає – вітання, запевнення, що це найкраще шоу, яке вони бачили, новорічні кольорові кульки замість квітів. У Оксани все промайнуло наче у калейдоскопі. Вона навіть не вдивлялась в їхні обличчя, механічно дякуючи за вітання та намагаючись не вдихати перегар від цих людей, що святкують вже третю добу.

Нарешті вирвавшись, дівчина дісталась гримерки. Не змиваючи сценічний макіяж, вона швидко передяглась, закинула сукню в сумку та поквапилась на вихід. Який сенс залишатись на цьому концерті? Її шоу закінчилось, можна їхати додому. Оксана швидко спустилась на перший поверх, мимохідь шукаючи номер таксі у телефоні. Знову група людей, поставали тут, ніяк пройти…

– Ви справді неймовірна дівчина! – пролунало поруч.

– Реально крутий виступ!

– Тримайте, – простягнута візитка. – У нас є до вас пропозиція…

– Ось ще, можемо домовитись про шоу…

–  Ми з ювелірної майстерні, плануємо знімати кліп. Якщо ви зацікавлені…

Оксана, отетерівши, взяла в руки візитки, не менше десяти. Ці пропозиції дійсно цікавлять, а у кліпі їй взагалі ще ніколи не пропонували зніматись. Та в дану мить це не має значення. Не зараз.

– Дякую, але, давайте потім обговоримо? – Оксана швидко намагалась пройти крізь натовп. – Я поспішаю, мені дуже треба, все потім, я зателефоную.

Зараз потрібно скоріш додому, до Гени, він повинен взнати про цей успіх. Не по Інтернету, а від неї. І почути слова подяки, на які давно заслуговує!

Ледь вдалось продертись через натовп.

– Дідько, де це кляте таксі? – Оксана знову залипла в екран телефону, іноді відчуваючи, як хтось хапає її за рукав, вітає в черговий раз із класним шоу.

І знову якісь пропозиції, до яких дівчина вже не дослухалась. Це почало дратувати, така настирність. Ні, звичайно, це добре, але не на часі. Хтось в черговий раз трапився на шляху, Оксана налетіла на ще одного шанувальника, прямо обличчям у червоні троянди.

– Вибачте, – пробурмотіла вона, намагаючись обійти чоловіка.

Навіть на думку не спало, що їй хочуть вручити квіти. Та обійти не вдалось, чоловік вперто перегородив дорогу. Оксана з роздратуванням підняла голову, побачивши привабливого хлопця з модною зачіскою, гарно вдягнутого в чорне пальто та дорогий класичний костюм, почувся приємний запах елітного парфуму. Якщо дівчина й хотіла образити нахабу, то просто не змогла. Надто привабливий парубок, такого образити язик не повернеться.

– Дякую, – посміхнулась вона, беручи троянди.

Здається, це останній шанувальник, інші пішли назад у залу, а хтось – у бар, промочити горло. Та й слава богу! Тим більше, що таксі вже під’їхало. Дівчина пішла до виходу, проте парубок рішуче схопив її за лікоть і розвернув до себе.

– Очманів?! – прошипіла Оксана, відразу відчуваючи, як закипає злість.

Вона вже зібралась дати йому ляпаса, але погляд натрапив на веселі зелені очі з іскоркою. Якесь знайоме обличчя, вона десь його бачила, та тільки де?

– Мабуть, – відповів хлопець сильним, впевненим голосом.

– Ти?..

Дівчина зціпеніла. Вона просто оніміла від того, що бачить. Ні, цього ж не може бути! Це марево? Привид? Якийсь жарт?

– Я.

– Не можу повірити… Це не ти.

– Ах, вибач, – чоловік розтягнув губи у безглуздій посмішці та пробурмотів, – Я дебіл Гена, дурник і бовдур. Так тобі більш звично?

Оксана відчула, як на очі навернулись сльози, а руки випустили букет.

– Ніколи, чуєш, – прошепотіла вона, – ніколи так більше не кажи. Як ти можеш так? Я ж… А ти…

Дурнувата усмішка зникла, Геннадій відповів вже серйозно:

– Вибач. До травми мені друзі часто дорікали на трохи грубий гумор і схильність до сарказму.

Оксана продовжувала вивчати таке знайоме і, разом з тим, зовсім незнайоме обличчя. Це ж той самий чоловік, який підходив до неї в парку? Той, якого вона відвідувала в лікарні, який показував свої малюнки з дивними істотами? Так, наче той. Але щось в ньому змінилось. Зараз цей впевнений в собі чоловік з бісиками в очах та сталевим, навіть вогняним поглядом і зухвалою усмішкою, скоріш нагадує якогось звабника з романтичного фільму. Та ніяк не Гену, якого вона знала весь цей час.

– Здається, твій таксист хвилюється, – вказав хлопець на телефон, що настирно вібрує в руці дівчини.

Оксана лише зараз звернула увагу на мелодію виклику.

– Так, – заторможено відповіла вона у слухавку. – Виходжу.

Повільно, наче робот, нахилилась, підібрала квіти та пішла до виходу.

– І куди ти йдеш? – почулось позаду.

Оксана розвернулась та невпевнено вимовила:

– До… До тебе?...

– Ні, до мене ще зарано. Ми ж повинні відсвяткувати твій тріумф, чи як?

– Мабуть…

– Ну то поїхали святкувати, – сказав Гена, обхвативши її за талію, – я забронював столик у ресторані.

Таксист щось буркнув, коли вони сіли на заднє сидіння. Та обидва пропустили його слова щодо простою мимо вух. Не до таких дрібниць зараз.

Поки машина виїжджала з парковки, Оксана намагалась зрозуміти, як себе поводити. Чоловік, що зараз сидить поряд, наче чужий, абсолютно чужий для неї. Та, здається, Геннадій вловив її настрій, бо просто пригорнув до себе, лагідно прошепотівши:

– Вогник, ти впоралась. Ти молодець!

– Не блискавка? – перепитала так само тихо дівчина.

Тепер, почувши знайому інтонацію, вона заспокоїлась, страх відступив. Навпроти, стало так затишно, спокійно, легко. Захотілось закутатись в обіймах Гени, сховатись, вперше за довгі роки відчувши себе у безпеці. Що вона й зробила, поклавши голову на груди хлопця.