Глава 9

Стас і не намагався приховати радість, хоча й подивився довгим, пронизливим поглядом. Взагалі, це він звик звільняти людей, щоб вони благали, підлещувались, усвідомлювали, хто тут головний. А щоб хтось сам вирішив звільнитись… Таке трапляється не часто.

– Ти впевнена? – перепитав Стас, тримаючи в руках заяву на звільнення.

Впевнена? Ні, звісно, не впевнена. Та що робити? Вчора зателефонувала Ольга, сказала, що не має змоги доглядати за Геною. Його лікують, за ним спостерігає медперсонал, однак, цього замало. Взяти, наприклад, харчування – те, що дають в лікарняній їдальні, навіть здоровій людині вживати небажано. Оксана добре пам’ятає вівсянку з білими хробаками, яку видавали їй на сніданок. Вівсянка, одне варене яйце та черствий хліб. Таким сніданком і вона не могла наїстися, що вже казати про здорового чоловіка. Геннадій схуднув, майже «згорів» за 2 тижні. Слабкість така, що в туалет виходить, тримаючись за стіну, голова постійно паморочиться. Крапельниці з глюкозою не допомагають, та й як вони допоможуть, якщо основний раціон такий скудний, а порції – для кошенят?

– Ще й як! – з викликом в очах відповіла Оксана.

– Шкодувати не будеш?

– А тобі що до того?

Насупившись, Стас мовчки підписав заяву та передав дівчині. Весь його вигляд демонструє, що він тільки в захваті, але не так хотів попрощатись з цією зарозумілою підлеглою, яка, де таке бачено, посміла сперечатись з ним!

Вийшовши з будівлі компанії, Оксана попленталась додому. Попереду ще важка розмова з матір’ю, потрібно пояснити, чому звільнилась. Скоро Новий рік, свята, всюди будуть горіти гірлянди, світитимуться прикрашені ялинки, на столах – шампанське та купа салатів (звичайно, і Олів’є, як без нього?). А їм чим святкувати? Та байдуже, щось з продажу коштовностей залишилось, можна витратити на святковий стіл, може, ще якийсь подарунок… А який? Дівчина зупинилась, розмірковуючи, чого б їй хотілось. Та нічого не спало на думку, немає зараз нічого, що могло би розвеселити. От якби Гені полегшало, то був би найкращій подарунок!

«До речі, поки не забула!».

Оксана дістала телефон. Колись одна з танцівниць гурту переймалась за дефіцит маси тіла, ніяк не могла набрати вагу. Воно й зрозуміло, танці спалюють купу калорій. Та все ж таки, якось їй вдалось набрати 5 кілограм.

– Алло, Танька? – привіталась Оксана. – Впізнала?

– Аякже! – пролунало на тому кінці. – Куди зникла?

– Та все ще не оговталась від аварії. Слухай, я по справі.

– Кажи.

– Ти, пам’ятаю, не могла набрати вагу, а потім вдалось. Що ти робила?

– Розкабаніти хочеш? – засміялась Тетяна. – Навіщо тобі?

Оксана, не вдаючись у подробиці, коротко пояснила, що це для її друга, який зараз в лікарні.

– Розумієш, від нього залишились одні кістки та шкіра, на мертвяка схожий.

– Ясно. Ну записуй…

Записати, звичайно, було ніяк, тому Тетяна просто надіслала у мессенджер свою дієту та перелік необхідних харчів. Виявилось стільки, що Оксані знадобились дві ходки до супермаркету аби купити все, що в списку. Можна було б і за одну ходку впоратись, та куди ж з ціпком, кульгаючи, ще й величезні торби тягнути?

– Тепер зрозуміло, куди Танька всю зарплатню витрачала, – бубніла під ніс дівчина, рахуючи, у скільки їй обішлися покупки. А це ж лише на тиждень.

Коли Оксана переклала все з пакетів на кухонний стіл, Олена Василівна схвально закивала.

– Молодець, доню, яка ж ти молодець!

– Ти так гадаєш? – з підозрою поглянула на матір дівчина.

– Авжеж! До Нового року скупилась, потурбувалась заздалегідь. Це ти правильно, бо потім ціни будуть такі, що хай бог милує!

Важко зітхнувши, Оксана пояснила, для чого і для кого ці харчі. У Олени Василівни аж очі на лоб вилізли, їй здалось, що вона не розчула.

– Доню, ану повтори, будь ласка.

– Що тобі повторити? Це все для Гени.

– Очманіти! Та ти здуріла зовсім? Овочі свіжі, вони ж зараз дорогі. Горіхи, сир. А скумбрія? Могла б і хека якогось купити, вистачило б йому.

– Хека ми з тобою будемо їсти. А в скумбрії більше жирів.

– А оце що таке зелене, скукожене?

– Авокадо.

Придивившись уважніше, Олена Василівна схопилась за серце, відчула, як сили залишили її.

– Тунець в консервах, – прошепотіла вона, сідаючи на табуретку. – Ти знаєш, скільки він коштує?

– Знаю, – крізь зуби відповіла Оксана. – Бо я його тільки що купувала. Що ще хочеш роздивитись?

Мати знову подивилась на стіл. Купа всього, такого навіть на Новий рік не очікувала, а виявилось, що це для якогось хлопця, якого вона в житті не бачила.

– А що це за банка здоровенна?

– Протеїн.

– Що?

– Білок, кажу.

– Що воно таке?

Заховавши все до холодильника, Оксана попрямувала у ванну. Треба перевдягнутись і згадувати навички готування, яких у неї ніколи й не було. Добре, що є Інтернет, там можна подивитись покрокові рецепти. А як зарікалась готувати, обіцяла собі, що в руки не візьме сковорідку чи каструлю. Та ось на тобі!

«Йоперний театр, – замислилась дівчина, припинивши знімати штани. – А більшість жінок так все життя… готують, готують, рецептики збирають, обговорюють з подругами. На свята приготують щось особливе, милуються, як чоловік і діти їдять, питають, чи смачно їм, чи ні. А ті просто жрякають так, що харі репаються, і навіть не здогадуються, що жінка вовтузилась з цим три години».

Оксану аж пересмикнуло від таких роздумів. Нарешті передягнувшись, вона знову вийшла на кухню. Всупереч очікуванням, мати не пішла, а продовжила сидіти, розглядаючи банку з протеїном. Найбільше її зацікавив цінник.

– Доню, ти скажи – коли ж тобі возитись з готуванням? Адже робота…

– Та легко! – безтурботно відповіла дівчина. – Я звільнилась.

– Ти… що?

– Та грець із ним, – махнула рукою Оксана. – Ану, зараз подивимось, як цю скумбрію варити… чи смажити? Мабуть, краще смажити. Блін, її ж почистити треба…