Глава 1

Частина 2

– А ось твоє робоче місце.

Ця фраза від менеджера, а також безпосереднього керівника, згадується щоразу при появі в офісі. «Робоче місце»… Навіть звучить сумно, а виглядає взагалі так, що хочеться кудись забігти. Ні, умови роботи доволі непогані, світло, просторо, можна піти каву взяти, безкоштовно 3 чашки дозволяється. Але розуміння, що тепер доведеться бути прив’язаною до одного місця, невеличкого стільця й столу, на якому розташувався бюджетний потертий ноутбук, викликає почуття безнадійності. Ще зовсім недавно Оксана подорожувала світом, знайомилась з цікавими людьми, а зараз повинна сидіти в стінах офісу й заспокоювати якихось скажених клієнтів.

«Добридень! Оператор служби підтримки Оксана. Чим я можу вам допомогти?».

А ця фраза вже почала снитися. Як і скиглення клієнтів. Одному колеса не підійшли, не того розміру (бовдур, на сайті ж написано діаметр!), другому фари не ті, третій шкіряні чохли замовляв, а надіслали велюрові, і він тепер розлючений вкінець. Та хіба це провина дівчини, що вона повинна вислуховувати всі образи?

Але потрібно відповідати чемно, позитивно, щиро намагаючись допомогти клієнту вирішити його проблему. Вирішувати «болі клієнта», як вчили на тренінгу. Так і хочеться сказати: «якщо у клієнта болі, то хай до лікарні йде або анальгінчику вип’є»…

– Про що там замріялась? – веселий голос перервав думки.

Оксана озирнулась. Під час обіду їй вдається хоч якось забутись, згадати минулі успіхи, поїздки, хтиві погляди глядачів, які так підіймали самооцінку. Спогади давали можливість не помічати ці стіни, їдальню, колег. Проте іноді знаходився хтось, хто намагався потоваришувати з кульгавою рудою дівчиною, що завжди обідає сама. Ось і зараз якась новенька, якій ще не встигли розповісти про дивну одиначку, щось там запитала.

– Ти щось сказала? – холодно запитала Оксана.

Зустрівшись з крижаним поглядом дівчини, новенька поперхнулась, по їдальні залунав відчайдушний кашель. На щастя, подруга допомогла, похлопала по спині. Оксана, допивши каву, підвелась і пішла до раковини з ланч-боксами. Колись вона ненавиділа ці ланч-бокси, вважаючи їх рабськими атрибутами. Хіба нормальна людина може носити з собою їжу в пластиковій коробці? В ресторані потрібно їсти, з тарілок, а не з коробок. У котів і собак пластикові миски, а у рабів – пластикові коробки. Деяким ще й іменні коробочки дарують, комусь – підписані на кшталт «Улюбленому таткові», «Найкращій мамусі», а хтось і сам свою підписує. Ну як ото «Мурзік», «Бобік», «Мяв/гав», так і тут «Вася», «Петя». І робоче місце сюди додати, з цими бейджиками на шнурках-ошийниках – точно раби.

Домивши й сховавши в сумку ланч-бокси, Оксана подивилась на годинник. Ще є 7 хвилин. 2 хвилини на те, щоб дійти до столу, значить, можна вештатись цілих 5 хвилин. Хто б міг подумати, що якихось 5 хвилин будуть стільки значити.

– У нас неможна запізнюватись, – пояснював у перший день менеджер Стас. – Сідаєш, завантажуєш програму, вмикаєш вкладку «В роботі», починається відлік робочого часу. Йдеш на перерву, ставиш «Перерва». Якщо забудеш – штраф. Ну а прийдеш і будеш працювати в режимі «Перерва», робочий час тобі не зарахується. За це теж штраф. Після закінчення зміни не забувай вимикати програму, бо…

– Штраф?

– Правильно! – похвалив Стас.

Ще один недолік в цій роботі – самовпевнений менеджер, який сидить в окремому кабінеті та вважає себе великим начальником. Звісно, він керівник, але… Хлопчик, який нічого в житті не бачив, дивиться на всіх, як на свою власність. Може накричати, може зверхньо похвалити, змусити вийти у вихідний. І багато хто терпить, мовчки вислуховує образи, виходить у вихідний, затримується на пару годин після зміни. Бо зарплата потрібна.

Зарплата. Так, за два місяці Оксані вдалося трохи розібратися з боргами. А головне – не слухати більше дорікань вдома. На жаль, цієї зарплатні недостатньо, щоб зняти окреме житло. Ні, на житло-то вистачить, проте на продукти вже не залишиться.

– Не запізнишся? – Стас вийшов з кабінету, щоб господарським поглядом окинути опен-офіс, і помітив у коридорі дівчину.

– Та ні, якраз встигаю, – відповіла Оксана і поквапилась до свого місця. Не тому, що запізнюється, а щоб не спілкуватись зі Стасом.

Всівшись, вона одягнула гарнітуру і перевела програму в робочий режим. Дзвінок не змусив себе довго чекати.

– Добридень! Оператор служби підтримки Оксана. Чим я можу вам допомогти?

Що в цій роботі найприємніше, так це графік, 2 через 2. Час від часу доводиться підмінювати колег, хтось у відпустці, хтось на лікарняному, проте в основному робочих днів лише 15-16 на місяць. По 12 годин, однак, це краще, ніж працювати по 8, але з понеділка по п’ятницю. І вихідні часто припадають на середину тижня, коли матері вдома немає, що теж гарно. Відмучилась два дні і – свобода!

Швидко прийнявши душ і перевдягнувшись, Оксана дістала завчасно нарізаний овочевий салат і помастила оливковою олією.

– Починається! – почувся з кімнати голос Олени Василівни.

Щоп’ятниці, якщо у Оксани на цей день припадав вихідний, вони разом дивились танцювальне шоу. Одне з тих реаліті, коли досвідчені танцюристи беруть новачків і протягом певного часу готують їх. А журі проводить відбір, хто гідний вийти у наступний тур, а з ким треба попрощатися.

– Та йду, – відгукнулась дівчина, поклавши у тарілку з салатом печену нежирну рибу. Останні тижні вона знову почала слідкувати за фігурою, відмовившись від важкої їжі на ніч. Якщо немає фізичних навантажень, то їсти, як колись, неможна – зайві сантиметри з’являться моментально.

Зручно вмостившись у кріслі та підібравши під себе ноги, Оксана прийнялась за вечерю. Аби не чути чавкання, Олена Василівна додала гучності на телевізорі, проте, відразу почала вставляти коментарі.

– Ні, не вийдуть вони у наступний тур, – впевнено сказала вона, дивлячись, як танцює чергова пара.