Глава 9

Розуміючи, що від матері наслухається «підтримки та розуміння», Оксана вирішила трохи посидіти на лавці. Сьогодні пощастило, дощу немає, потрібно скористатися цим. Коли ще випаде така нагода? Останнім часом доводилось сидіти на мокрому, під зонтом.

Не пройшло й десяти хвилин, як з’явився Гена. Він тихо сів поруч, щось розповідаючи. Оксана вже не дивується тому, що дебіл постійно крутиться біля неї та розповідає якусь нісенітницю.

– Тобі що, нічим зайнятися? – запитала вона.

– Так, так, вдома так, – покивав Гена. Його посмішка, здається, живе якимсь своїм життям, то з’являється, то зникає. Зараз її немає, чоловік спокійно розглядає машини, які іноді проїжджають по дорозі, перехожих, що вийшли прогулятися на свіжому повітрі. В такі моменти він виглядає цілком нормальним. Проте вже через хвилину може посміхнутися так, що рука тягнеться за цеглиною.

Гена продовжив розповідь, до якої Оксана й не намагалася прислухатись. Про що може розповісти цей бовдур? Ось в неї дійсно проблеми, навіть додому повертатись не хочеться.

– А я без роботи залишилась, – несподівано для себе промовила дівчина.

– Чому?

– Гарне питання. Таке життя, буває.

– Це через тих… за якими ти… ховалась… спостерігала… Ті двоє?

Люди – дивні істоти. Вони не можуть розповісти про те, що їх турбує, близьким, але при цьому легко «виливають» всі свої переймання сторонній людині. Те, що сидить в душі та дуже хоче вирватися на волю. Своїм не можна, не зрозуміють, не зможуть прийняти. А ось випадковим слухачам – без проблем.

Оксана й не помітила, як розповіла все, що трапилось із нею останнім часом. Про аварію, про розлучення, про події в магазині. І, звісно, про невдачі з пошуками роботи.

– Цей довбаний парк – єдине місце, де я можу спокійно посидіти. Відволіктися від сварок з матір’ю, суму, що немає роботи. Можливо, Сергій має рацію, я сама в усьому винна? Як вважаєш?

Співрозмовник зі звичною кривою посмішкою знизав плечами, продовжуючи уважно дивитися на дівчину. Вона лише зараз помітила, які в нього виразні очі. Шкода, що дісталися такому…

– І ти маєш рацію, – промовила Оксана, не дочекавшись відповіді. – Я просто блискавка. Гарна, яскрава та тупа блискавка.

Вона понуро дивилась униз, і не відразу відчула, як на долоню лягла рука Гени.

– Ні, – тихо сказав чоловік. – Вже ні, не блискавка. Вогник. Вогник, так. Тихий, але не згасає.

– Угу, вогник, який хоче їсти, а грошей у нього немає.

Геннадій здивовано поглянув на дівчину та почав щось шукати у кишені куртки. Нарешті дістав звідки сто гривень і протягнув Оксані. Вона лише фиркнула:

– Та я ж не це мала на увазі. Роботу знайти не можу, ось, в чому біда.

– Займатись хочеш... чим? – запитав чоловік, ховаючи гроші назад.

– Не знаю, – зізналася Оксана. – Після школи… та й замість школи, якщо чесно, займалась лише танцями. Коли танцюю, то забуваю про все, наче не я там на сцені. Точніше, навпаки – саме я, справжня й є, щось в мені розкривається. Мабуть, це безглуздо звучить.

Гена настільки жваво та смішно почав хитати головою, що дівчина навіть засміялась. Який сьогодні гарний день, спочатку ту діваху лаком полила, тепер цей дивак веселить, давно стільки позитиву не траплялось.

– Чому… ти… не займаєшся? – з натугою запитав Гена.

– Чим? – витріщилась на нього Оксана. – Танцями?

– Угу.

– Ти ж наче божевільний, а не сліпий. Не бачиш, що я ходити нормально не можу?

– А для танців… потрібно… ходити? – здивувався чоловік. – Це ж танці, а не ходьба.

Дівчина роздратовано похитала головою. Кому і що вона намагається пояснити? Проте щось змусило її все ж таки відповісти:

– Я не можу робити правильні рухи, розумієш ти?

– Правильні рухи… неправильні рухи… А що це? Правильні та неправильні?

– Ох, ну ти й даун! Правильні – це за стандартом, як прийнято. Хоча звідки тобі таке знати?

Геннадій деякий час відчайдушно жестикулював, але, побачивши, що Оксана нічого не зрозуміла з його невербального монологу, приклав максимум зусиль, щоб висловити думку:

– Стандарти. Як прийнято. Так? Ти тільки що це сказала. Так? До цього… ти казала, що танці… ти в них розкриваєшся, ти справжня.

– Ну сказала, то й що?

– Як можна… розкриватися… бути справжньою, якщо рухаєшся… за стандартами, як прийнято кимось? Творчість? Чи слідування… шаблонам?

– Господи! Да те ж ти взявся на мою голову, філософ ти довбаний?!

Вона розлючено підхопила тростину та пішла геть. Лише на півдорозі до неї дійшло, що отак, шкутильгаючи, намагаючись йти швидко та з високо піднятою головою, дівчина виглядає ще більш кумедно, ніж посмішка Гени в найкращому прояві. Збавивши крок, Оксана пішла вже спокійно, а то чого доброго саму разом з тим бовдуром до лікарні загребуть. Пояснюй потім психіатру, що в тебе з ногами проблеми, а не з головою.

Зайшовши в квартиру, Оксана швидко вимила руки та пройшла до своєї кімнати.

– Як співбесіда? – пролунало з кухні.

– Неперевершено! – радісно вигукнула дівчина, перевдягаючись у чорний комбінезон для тренувань.

– Тобто ти на роботу влаштувалась? – в голосі матері почулося полегшення.

– Ні. Сказали, що я для них надто гарна, у них грошей не вистачить, щоб такому фахівцю платити.

«Танці не ходьба! – процитувала Геннадія Оксана, починаючи розминку. – Тобі звідки знати, йолоп, що таке танці? Самого мати на прогулянки виводить, а він лізе зі своїми нотаціями. Ідіот!».

– Не зрозуміла, – з’явилась у дверях Олена Василівна. – Так тебе взяли чи ні?

– Я ж відповіла, що ні.

– А що ти там про фахівця казала?

– Та нічого, – буркнула дівчина. – Будь ласка, не відволікай.

В цей час Оксана не втримала рівновагу та з гуркотом впала. Олена Василівна скептично подивилась на це падіння та промовила:

– Ну давай-давай. Доламай собі ноги, а заодно й шию, щоб вже точно інвалідкою стати. Не натанцювалась вона.