Глава 7

Даремно Оксана вважала, що балачки про роботу закінчаться. Цього разу – ні. Мати поставила питання ребром, «шукай роботу, і все!».

– Мені ходити ще важко, ось вичухаюсь, тоді й почну шукати, – спробувала відтягнути час дівчина.

– Нічого, – наполягала мати, – так і пиши в резюме, що інвалід. І на сайті, де вакансії, теж вибери рубрику «для інвалідів». Хоча в тебе навіть групи немає.

– Бо я не інвалід, – процідила крізь зуби дівчина.

– А хто ж ти, якщо ходити не можеш?

Оксана прикрила очі та прошептала:

– Мені потрібен ще час, я скоро зможу танцювати, тоді все налагодиться.

– Оксано, ти знову за своє?

– Окса, – машинально виправила матір дівчина.

– Та ні, Оксана! – розізлилася Олена Василівна. – Я тебе Оксаною при народженні називала, а не якоюсь там «шмоксою». Мені вже час йти, я ж тепер на дві зміни працюю. А ти давай, шукай! Бо в нас скоро жрати буде нічого.

Дочекавшись, поки за матір’ю зачиняться двері, Оксана нарешті відчула полегшення. Сил плакати вже не залишилось, тільки завивати, як собака. Проте якщо мати почує, то й до цього причепиться. Тепер дівчина відчувала свободу лише коли Олена Василівна йшла на роботу. Весь інший час – нестерпне напруження. Коли ж мати була вдома, Оксана тікала у сквер. Не те, щоб там дуже затишно, особливо зараз, коли повз постійно проходять студенти та закохані парочки, чорти б їх забрали, проте все ж краще, ніж у чотирьох стінах під акомпанемент зітхань і дорікань.

Дивно, але дівчина зловила себе на думці, що вже звикла до того скверу. Проводячи там чимало часу, вона встигла вивчити деяких людей. Одні йшли на роботу близько 8.45, а повертались у 18.20-18.25. За ними можна годинник перевіряти. Навіть вирази обличчя однакові, з понеділка по четвер – сумні, а от у п’ятницю – в очах вогники, а губ торкається ледь вловима посмішка, яка буває у передбаченні чогось яскравого.

Деякі люди приходили вдень. Наприклад, пара старих, дід з бабусею. Вони повільно проходили повз, тримаючись за руки, завжди мовчки, жодного разу не сказали один одному ні слова. Тільки міцно тримались за руки. Міцно і ніжно.  

Були й матусі з колясками, які збирались в один і той же час, та теревенили. На щастя, місце зустрічі далеко від лавки Оксани, тому їй не доводилось чути їхні теревені, хоча вона здогадувалась, про що там йде мова.

Ну й усілякі ідіоти, збоченці, залицяльники, бізнесмени з їхнім «а пішли, дєтка, в ресторан, посидимо, культурнєнько відпочинемо». Щоправда, вони були випадковими візитерами скверу, однотипними, але все ж таки випадковими. А з постійних ідіотів лише той Гена. Підійде, посміхнеться й стоїть, наче чогось чекає.

Оксана не помітила, як мимоволі підійшла до вікна, з якого видно вхід до скверу. В такий час, як правило, нікого немає біля входу, матусі з дітлахами трохи далі, за деревами звідси не побачити.

– О, а ось і мій дебіл! – вигукнула дівчина, угледівши знайому ходу дивака.

Вона деякий час спостерігала за ним. Той підходив до однієї лавки, стояв, потім йшов до іншої. Зупинився біля голубів, кинув їм щось, мабуть, хліб. Постояв. Пішов далі. Мимо проходив якийсь чоловік, дебіл привітався з ним. Чоловік з подивом поглянув на незрозумілого хлопця та прискорив крок. Гена помахав услід і щось прокричав, змусивши перехожого йти ще швидше.

– Ось кому дійсно не пощастило, – похитала головою Оксана. – Краще вже зі зламаним хребтом, ніж отак, без розуму жити. Боже, а це ж комусь чоловік дістанеться, от бідна жінка буде. Хоча… кому воно таке потрібне, хто ж за нього заміж піде, що він взагалі може, як чоловік? Від такого ніякої користі.

Втішившись, що її справи не такі кепські, дівчина взяла телефон та набрала Влада. Адміністратор приміщення, де проходили репетиції гурту, трохи старший за Оксану, був гарним коханцем. Впевнений у собі, стильний, дотепний, доволі привабливий. Не дивно, що Влад відразу сподобався дівчині, як і іншим дівчатам з «Нью-Бенду». Але лише Оксана змогла причарувати його, бо не вимагала стосунків або якогось особливого ставлення. Лише секс, а потім – кожен по своїх справах, без втручання в особисте життя, як кажуть.

– Влад, привіт, – томним голосом промовила дівчина. – Зайнятий зараз?

– О, привіт, – відгукнувся чоловік. – Та не дуже, а що?

– В мене проблема виникла. Ти певно чув про аварію?

– Угу, чув. І що?

– Чоловік мій, та ще скотина…

– Слухай, кажи вже, що треба?

– Гроші. Після розлучення…

– Розлучення? – здивувався Влад, а потім засміявся. – А що так? Твій Сергій взнав, яка ти шльондра? Що розсувала ноги майже перед кожним? Ха-ха, хоча тепер ти вже й цього не можеш.

Гудки. Просто кинув слухавку, не давши навіть вигукнути «Я не шльондра!».

– Мерзотник! Падло таке! Щоб твій клуб згорів до біса, разом із тобою!

Від обурення Оксана стиснула телефон, забувши, що той і так на ладан дихає після кидання об стіну. Втім, смартфон витримав стискання, корпус ще цілий. Закинувши його в сумочку та взявши тростину, дівчина вже вкотре пішла втішатися у сквер. Якщо залишиться двома, то просто з глузду зійде від обурення. Треба відволіктись.

Обстановка у парку така, як була всі ці тижні. Одне й те ж «кіно», одні й ті ж люди. Хоча дебіла не видно, мабуть санітари зловили та відправили на лікування. От і добре, ніхто не заважатиме.

«Чому, чому світ такий несправедливий? – розмірковувала Оксана, підставляючи обличчя під легкий приємний вітерець. – Поки до тебе в ліжко намагаються залізти, то ти і красуня, і молодець, і така сексі. Якщо у ліжку повністю віддаєшся процесу, догоджаєш та отримуєш задоволення без усіляких забобонів, то ти класна. А коли все закінчується, то виявляєшся шльондрою. Чому?!».

– Вибачте, будь ласка, – почувся поруч обережний жіночий голос.

Оксана відволіклась від роздумів та поглянула на жінку. Близько п’ятдесяти років, одягнута просто, проте на жебрачку чи алкоголічку не схожа. Звичайнісінька жінка, яких безліч.