Глава 6

Тихий скверик повинен був трохи підняти настрій. Серпень, улюблена пора року, спека вже минула, а холод ще не прийшов. Легкий вітерець лагідно лоскочить нещодавно пофарбоване волосся. Оксана стала часто приходити сюди аби втекти з дому. До скверу недалеко, якраз, щоб пройтися, посидіти, а потім додому, коли мати вгамується. Втім, не дивлячись на гарну погоду, настрій геть поганий. Дівчина відчула, як в очах противно защипало. Мабуть, ніколи в житті стільки не плакала, як останні місяці. Щоб не розревітись перед перехожими, вона дістала телефон. Треба подзвонити комусь.

– Алло, Юля? Як там у Китаю?

– Не питай! Щоб я ще раз погодилась на це! Люди подуріли. Ой, вибач, час бігти.

– Бувай.

Тетяна, одна з тих, хто не бісив Оксану.

– Танька, привіт! Що у вас там?

– Та таке. Як завжди. Ця Борецька тут творить, під себе всіх хоче підім'яти. Дівки не задоволені, але Анатоль… Ну ти знаєш його. Белісіма, белісіма, самі розбирайтесь, головне, щоб виступили.

– Хе, як не знати? Платить?

– Та платить. Хоча за Китай ще не розрахувався. Скоро в Португалію поїдемо, там, типу, заробимо. Так ми б і так заробили. А ти як? Ходиш?

Оксана розповіла останні досягнення. Хизуватись нічим, прогресу майже немає, але не зізнаватися ж в цьому? Тетяна й так розповість всю їх розмову іншим, кістки перемиють – до бабки не ходи. Тому «покер фейс» і базікаємо, що все чудово, прямо тут у сквері витанцьовуємо.

– Яка ти молодець, ніколи не здаєшся! – похвалила колишню колегу Тетяна. – Буду прощатись, бо чоловік уваги потребує. Цьом-цьом, люба.

Ще пару дзвінків, проте розмова ні з ким довше п’яти хвилин не тривала. У кожного свої справи, тренування, виступи, чоловіки, коханці, діти… Кому потрібна каліка, у якої весь світ звівся до чотирьох стін?

Раптом над дівчиною нависла тінь. Оксана не звернула б уваги, поглинувши у вивчення книги контактів, якщо б тінь не затулила екран телефону. Оксана підняла очі й побачила, що поруч стоїть якийсь дивак. Не те, щоб безхатько, але щось близько до цього. Одяг наче не брудний, проте дуже простий, занадто простий, мабуть, в секонд-хенді куплений. Звичайна однотонна футболка сірого кольору, дешеві сині джинси, чорні кросівки.

Сам чоловік незрозумілого віку, можна й тридцять дати, і тридцять п’ять, проте дурнувата усмішка складає враження, що йому не більше двадцяти. Середньої довжини русяве волосся, класична чоловіча зачіска, її власник явно не слідкує за трендами. Такого побачиш і – відразу забудеш. Взагалі нічого цікавого, сіра маса. Крім посмішки. Ось вона якраз дуже примітна. Так посміхаються дебіли, а ще п’яні, які намагаються вдати з себе тверезих. Від чоловіка не тхне перегаром, і на ногах стоїть міцно. Значить, не з повна розуму. Що він відразу і підтвердив, вимовивши:

– Він Генадій.

– Хто «він»? – не второпала Оксана, нахмуривши брови.

– Він, так, – закивав задоволено чоловік.

«Господи! – здогадалася дівчина, – Це ж він про себе. Точно, божевільний».

Оксана ще раз подивилась на дивака та пихато відвернулася. Ну справді, не вистачало приманювати психів. Хоча, на що ще можна було сподіватись, якщо сидіти в парку майже цілими днями?

«Молодець, Окса, – похвалила себе подумки дівчина, – скоро будеш з місцевими бомжами й алкашами спілкуватись. А що, чудове завершення кар’єри та життя!».

Від цієї думки дівчині чомусь стало дуже весело. Вона не втрималась та посміхнулась. Божевільний зрозумів це по-своєму і теж засміявся. Почувши його сміх, Оксана відразу повернулась у реальність. Ні, треба закінчувати посиденьки у сквері, бо це добром не закінчиться. Підвівшись, вона, спираючись на тростину, повільно пішла геть, залишивши чоловіка здивовано дивитись услід.

– Один, два, три, чотири, – повторювала про себе Оксана, виконуючи рухи з вальсу.

Якщо повертатись у танці, то починати треба з бальних. Нескладно, хоча дівчина вже й забулась, коли востаннє танцювала вальс чи танго. Для розминки згодиться. А ось з присіданнями складніше. Ні, присісти ще можна, але підводитись…

– Щоб тебе! – зі злістю прошипіла Оксана, коли не вдалося піднятись з присіду. Ліва нога в черговий раз підвела, змусивши дівчину опуститись на підлогу.

Нова спроба – результат той самий. Зібравшись з силами, дівчина зробила ще одну спробу, відштовхнувшись від підлоги, проте нога не послухалась. Оксана, намагаючись втримати рівновагу, сіпнула рукою. Раптовий біль у спині, гучне падіння.

– Щоб тебе, щоб тебе, щоб тебе! – закричала дівчина, не в змозі стримати відчай і гнів. Вона почала бити рукою по підлозі, потім побачила посуд, що стоїть на тумбі. Схопивши чашку, Оксана жбурнула її у стіну, потім блюдечко. Пролунав дзвін розбитого порцеляну, який разом з криком дівчини привернув увагу Олени Василівни. Мати відразу прибігла до кімнати й побачила доньку, що сидить на підлозі у сльозах і б’є рукою по тумбі.

– Ти вже посуд почала бити? – докірливо пробурчала матір, побачивши уламки. – Ти вважаєш, що ми розкішно живемо, зможемо новий купити?

– Облиш мене, – тихо промовила Оксана, припинивши зривати злість на тумбочці.

– Та я облишу, облишу, – підібравши уламки, відповіла Олена Василівна. – А ми ж цей сервіз з твоїм батьком колись купували. Так складно було дістати, дефіцит, нам друг допоміг. А ти отак, як сміття, об стіну…

– Просто піди, не чіпай мене.

– О, вже мене з кімнати виганяєш? Оце дожилась, оце доня рідна дає!

Оксана не витримала й підвела червоні від сліз очі.

– Сміття? А ви до мене не як до сміття ставились? Одна гарчала все життя про те, яка я невдаха, і які у подруг діти гарні, і такі молодці, і такі розумні, хоч німб малюй! Другий півжиття з перегаром приходив, ще й дружків своїх приводив, які мене шмаркачкою називали. Пити я їм заважала, бач.

– От будуть в тебе свої діти, то будеш виховувати так, як вважатимеш за потрібне. А на мене не треба лаятись, і на батька теж. Він Батьківщину захищав, офіцером був. У нього той, як його… синдром…