Глава 5

Втім вже через кілька днів довелося телефонувати Сергію. Олена Василівна повідомила, звісно під голосне зітхання, що закінчилися гроші.

– Тобто, закінчилися? – не второпала Оксана. – Я ж відкладала у банку на власну машину. Там тисяч двадцять баксів…

– А лікування, а реабілітація, а вітаміни оці всі, а візок? Лише за операцію довелось скільки викласти. Страхування ж в тебе немає? От якби на звичайній роботі працювала…

– Ой, не починай!

Оксана взяла телефон, вагаючись, чи варто дзвонити колишньому. Але ж він їй трохи заборгував. Принаймні, міг би сплатити лікування, поки вони були ще в законному шлюбі. З іншого боку, це наче зізнатися у власній неспроможності. То що вибрати – приниження перед колишнім чи слухати дорікання матері? Біс із ним!

– Алло? – почулося роздратоване у слухавці.

– Злізь зі своєї нової курви, є розмова.

– Ти як завжди…

– В мене гроші закінчилися, і я тут згадала, що ми наче повинні ділити власність навпіл. Чи я помиляюсь?

– Помиляєшся, – спокійно відповів Сергій. – Якщо ти забулась, то ми склали шлюбний контракт. Що кожен з нас заробив – то його. На суді ж ми це обговорювали.

Так, дійсно, суддя вказала на той клятий контракт. Оксана віднеслась тоді до цього байдуже, бо була впевнена, що на рахунку купа грошей.

– А хіба ти не повинен був, як чоловік, піклуватись про свою дружину? На той час, поки я в лікарні дупу пролежувала, ми були ще в шлюбі.

З хвилину було чути лише сопіння у слухавці. Потім Сергій дещо єхидно промовив:

– Якщо суд визнає, що я тобі щось винен, то сплачу. А так… Йди проси допомоги у своїх коханців. З кожного по гривні – точно не пропадеш. Ти сама у всьому винна.

У відповідь Оксана вибухнула нецензурною лайкою. Проте Сергій вже поклав слухавку. Кинувши телефон в другий кінець кімнати, Оксана безсило стиснула кулаки. Вона відчула, як почалась з’являтись паніка. З 18 років вона була незалежною, від матері, від чоловіка, від усіх. Навіть Анатоля не боялась, якщо б вилетіла з «Нью-Бенду», було ще багато гуртів, куди її запрошували. Та навіть піти на тренерську роботу, вчити якихось мажорів – теж непоганий прибуток. А тепер?

– Що він сказав? – тихо запитала Олена Василівна.

– Що він падло, і зараз піде топитися, щоб не псувати цей світ своєю присутністю.

Докірливе зітхання.

– Доведеться мені ще одну зміну брати, щоб прогодувати нас обох.

Сказавши це, мати вийшла з кімнати, залишивши доньку за гіркими роздумами.

«Ти сама у всьому винна» – дурна фраза не виходить з голови. Та в чому ж винна? Що не відчувала більше пристрасті, що зникло кохання? Що хотілося жити на повну, дихати свободою, насолоджуватись тими можливостями, які надає цей світ? Не можна в цьому звинувачувати, не можна.

Оксана спробувала підвестися. Поки стоїть лише на правій нозі – нормально, хоч і важко. Ця нога теж травмована, а зараз їй доводиться витримувати подвійне навантаження. Однак ліва… Дівчина поставила ліву ногу на підлогу, поступово перенесла вагу і ледь не впала. Встигла схопитися за стілець поруч.

Сівши назад на ліжко, вона схопила стілець та жбурнула його об стіну. Дерев’яна спинка відлетіла, меблі в материній квартирі ще з далеких радянських часів. Власне, як і посуд, і постільна білизна, і навіть горщики для квітів. Скільки разів дівчина пропонувала викинути цей мотлох, та куди там!

– Посуд ми з твоїм батьком придбали у Ризі, а білизна – з Праги, де він службу проходив. Зараз таке не купиш, зараз все китайське.

– Господи, та оте китайське краще виглядає, чим це Празьке чи Ризьке!

– От у своїй квартирі що хочеш, те й купуй, – зазвичай так закінчувалися подібні розмови. Врешті решт Оксана припинила пропонувати щось купити. Даремно, зараз би знадобилось.

Звісно гуркіт від кинутого стільця був почутий матір’ю.

– О, молодець! – саркастично вимовила Олена Василівна. – Давай ще меблі мені зламай, щоб я взагалі з роботи не вилазила.

Оксана знову закрилась подушкою, не знаючи, куди подітись від дорікань. Лише коли почулося скреготіння замку, сповіщаючи, що матір пішла кудись, дівчина прибрала подушку з обличчя. Треба виконувати вправи, розробляти м’язи. Чим довше тут залишаєшся, тим більше жалкуєш, що в дитинстві не вбилася. Оксана прийнялась за вправи, сумлінно дотримуючись вказівок реабілітолога.

– Привіт! – завжди веселий та натхненний голос Анатоля відірвав від дефіле по кімнаті. Ліва нога, хоч і не слухалась, та ще права почала боліти час від часу, але за допомогою тростини (самої звичайної, без гарної гламурної ручки) Оксані вже вдавалося потроху ходити. І вона використовувала кожну нагоду для цього. Належалась у ліжкові, мабуть, на все життя.

– Привіт! Як у вас там справи? – запитала дівчина.

– Їдемо у турне. Ой, там такі умови, що я не знаю, як погодився на це. Пам’ятаєш того директора ресторану, що до тебе клеївся?

– Ще б пак! Багато я бачила козлів, але він їм всім фору дасть.

– Ото ж! – пожалівся Анатоль. – Він відкриває ресторан у Китаї, запросив нас туди, виступити на урочистому заході. Жити ми будемо в якомусь хостелі, передплату не дав, мовляв, всі гроші на відкриття пішли, тож пізніше заплатить. А райдер навіть читати не став. Добре, хоч погодують, бо в ресторані виступаємо. Та годі, що це я? Ти там як почуваєшся?

– Почала ходити, з тростиною поки що, проте лікарі доказували, що взагалі не зможу.

– Яка ти молодець! – похвалив Анатоль. – Ти наша зірка, талановита та завзята! Без тебе тут сумно. Дуже прикро, що з тобою таке сталося.

– Припини скиглити! – підбадьорила Оксана. – Скоро повернусь. Я теж за вами всіма скучила.

Пауза. Дивно, Анатоль зазвичай не закриває рота, а тут… Посмішка зникла з обличчя дівчини.

– Що таке? – запитала нервово вона.

– Бачиш, які справи, – запнувся керівник гурту, – ми взяли дівчину, колектив же не повний був, довелося запрошувати…