Глава 4

Зітхання. Знову це ненависне зітхання. Оксана терпіти його не може з дитинства. Бо кожне зітхання – то дорікання, наче мовчазне, але надто красномовне, щоб можна було ігнорувати. І нікуди від нього не дітись, не в її нинішньому стані.

Але зітхання то лише початок. Коли Оксана не звертає на це уваги, на зміну приходять дорікання. «Краще в б ти на економіста пішла вчитися», «Всі твої однокласниці виші закінчили, а ти що?», «Це все твої танці, а я казала – вступай в інститут, зараз би мала нормальну роботу, як в усіх».

– І що б я тоді робила? Чужі гроші рахувала? – не витримувала іноді дівчина. Вона неодноразово зарікалася сперечатися з матір’ю, але коли на тебе постійно тиснуть, а ти не можеш навіть втекти від цих балачок, бо каліка, що ще залишається?

– Рахувала би, – впевнено відповідала мати. – Зарплату мала б, сім’ю, дітей.

– Ага, кожен день, з 9 ранку до 6 вечора, в офісі сидіти, й нічого не бачити.

– Ну, не захотіла сидіти, тож тепер лежи! Натанцювалась?

В такі моменти Оксана закривала обличчя подушкою і плакала. Від образи, від безсилля, від того, що навіть рідна людина не може зрозуміти, підтримати. Ні, стосовно фізичної підтримки, то вона була, мати і ліки купить, і їсти зварить, але морально… Наче однією рукою гладить, а іншою б’є.

Коли ж нерви не витримували, й дівчина вчиняла сварку, мати сідала на свого іншого улюбленого коника.

– Лай матір, лай, молодець, давай! От помру, тоді подивимось, як будеш сумувати. Лежатимеш тут сама, ніхто ні картопельки не приготує, ні компоту не зварить.

Втім, ці лякання не давали жодного ефекту. Це дівчина ще в дитинстві проходила, коли при кожній нагоді Олена Василівна повідомляла:

– Раз в тебе така погана матір, то до інтернату підеш. Там мами не буде, захочеться притулитись, обійняти – а її не буде, лише злі тітки навколо.

Тоді маленька Оксана вибачалась за нечемні слова, та покірно йшла виконувати хатню роботу. Вже в дорослому віці, як тільки з’явились перші гроші, і вдалося з’їхати жити окремо, дівчина відразу накупила необхідну техніку – мультиварку, робот-пилосос, посудомийну машину. Лише б не займатись ненависною роботою.

Проте з часом лякання не зникли. Коли інтернат став неактуальним, з’явилися інші. У підлітковому віці – про те, що дитину нагуляє та буде виховувати сама. Трохи пізніше – що залишиться самотньою, без чоловіка та дітей, і нікому буде склянку води принести. Ну а тепер «от помру, будеш сама тут лежати, хоча могла б і роботу нормальну мати, і родину». Але на Оксану це не справляло враження, імунітет на залякування.

От що дійсно пригнічує, так це неслухняні ноги, точніше одна. Якщо права нога ще працює нормально, то ліва іноді підводить. Кілька разів дівчина падала посеред кімнати, намагаючись розробляти м’язи. Звісно, вона занадто рано почала давати навантаження, але ж на реабілітації ходила, щоправда, з допомогою лікаря. Доводиться продовжувати лежати, розробляючи ногу поступово. Як же це виснажує! Більш за все бентежить невідомість, коли не знаєш, чого чекати, та чи варто взагалі сподіватись на повне одужання.

– Ой, доню, – промовила Олена Василівна, прийшовши якось з роботи, – тобі сповіщення. З суду…

Оксана взяла конверт, розпечатала. Повідомлення про розлучення. Через два тижні після того, як дівчина виписалась з лікарні. Новий удар, неочікуваний та підступний.

– Покидьок, – тільки й змогла вимовити Оксана. – Навіть не наважився особисто прийти, повідомити.

Всю процедуру по розлученню Сергій взяв на себе. Дівчина лише дивилася на чоловіка злими очима, сидячи у візку в коридорі суду. Взагалі-то в них немає дітей, тому у судовому засіданні потреби не було. Але мабуть Сергій вирішив перестрахуватися, щоб вже точно розлучитись.

– Що, так кортить позбутись дружини? – єхидно запитала Оксана у вже колишнього чоловіка. – Знайшов собі когось, еге ж?

Сергій не відповів. Оформивши документи, вийшов з будівлі, не прощаючись з дівчиною. Тільки Олені Василівні кивнув мовчки та хутко зник. Чи то до нової пасії, чи то від сорому. Та й грець з ним, три роки шлюбу – то таке, можна вважати, що нічого й не було.

– Дивись, як поскакав, – пробурмотіла вслід колишньому чоловікові Оксана.

– Доню, як же тепер бути? Квартира ж його…

– То й що? Хай залишиться йому, буде приводити туди нових дівчат, втішатиметься.

Мати похитала головою. Та хіба ж можна так? Хоча Сергія не засуджувала, чудово розуміючи, чому так вчинив.

Поки добиралися додому на таксі, Оксана написала кілька повідомлень подругам. Точніше, не такі вони й подруги, просто працювали разом, на вечірки ходили, в подорожі їздили. Сповістила про розлучення. Відповіла лише одна, Юля, яка завжди відрізнялась розсудливістю та спокійним характером. Можливо, тому що була старшою за віком? Оксані, як і більшості танцівницям по 22-25, а Юлі майже 30. З нею не так весело, але якщо виникала потреба в пораді, то можна було сміливо звертатися.

«Забудь його. Чоловіки не варті наших сліз» – йшлося у повідомленні від колеги.

«Та хто за ним плакати буде?» – хотіла продовжити тему Оксана аби виговоритися.

«Правильно! Одужуй!» – коротка відповідь дала зрозуміти, що співрозмовниця не надто налаштована на листування.

Звісно, Оксана не переймалась. Шлюб вже рік тріщав по швам, і розлучення було лише справою часу. Чи було взагалі те кохання? Хто його знає… Захоплення було, спільні інтереси відносно відпочинку теж, а ще гарний, неймовірно гарний секс. Дві пристрасні натури наче чекали одна на одну все життя, і нарешті зустрілись. Одружились через півроку після знайомства. І перші два роки ні про що не шкодували. Що сталося потім? Та яка різниця?! Все закінчилось, життя триває.