Глава 3

Інвалідний візок. Оксана навіть уявити не могла, що колись доведеться їхати в ньому. Таке й у дурному сні не присниться. Проте… Це реальність, не сон.

– Давай, доню, – з важким диханням сказала мама, допомагаючи дівчині сісти у візок.

З третьої спроби вдалося, допомогла сусідка по палаті. Ірина зі Світланою ще кілька тижнів тому виписались, потім лягли нові сусідки, виписались, наступні… Більше двох місяців. На щастя, якщо взагалі так можна висловитись, перелом виявився звичайним, без зміщень та ускладнень. Але й цього достатньо, щоб почуватися паршиво. Найжахливішим було приниження, коли хочеться в туалет, і повинен робити це фактично при сусідках. Мабуть, більшого сорому Оксана ніколи в житті не відчувала. А як було слухати нарікання медсестри! Таке враження, наче дівчина винувата у тому, що з нею трапилось, навмисно прикувала себе до ліжка на цілий місяць.

Сергій… Він не з’явився жодного разу. Мати сказала, що з ним все добре, відбувся кількома подряпинами. Зазвичай водії в таких ДТП не виживають, або травмуються сильно. А він – ні. Диво.

– Одужуй! – сказала сусідка, коли мати викочувала Оксану з палати.

– Ти теж, – без якихось емоцій відповіла Оксана.

Ще одне пекло – сусідки. Квочки. В житті тільки й радощів, що сукню на розпродажу купити та якщо чоловік на день народження квіти подарує. То відразу фотка в Інсту, щастя ж яке! А якщо шкарпетки по хаті не розкидає, то взагалі не чоловік, а мрія. Дурепи, як можна так жити? Оксана не знала, куди діватися від цих розмов, особливо, коли сусідками були Світлана з Іриною. Чоловіки, пологи, діти, схуднення – від одних цих розмов хотілося втопитися, а ті ні, он живуть, щасливі, веселі. Добре хоч Анатоль провідував, приніс навушники, завдяки чому можна було втекти від тих балачок у музику.

А ще Анатоль квіти приніс, величезні ромашки. Бовдур! Він же знає, що вона їх не любить. Якщо квіти, то лише троянди, червоні, на довгих ніжках. Зате Світлана була в захваті, нахвалювала букет.

– Забирай собі, – байдуже сказала Оксана.

– Та ну, як можна? – здивувалась Свєтка. А по очам видно, що вона давно таких не отримувала.

– Бери, бери, все одно їх не люблю.

Вмовляти не довелось, букет через хвилину вже опинився на тумбочці Світлани.

Коридор хірургічного поверху. За останній час такий знайомий і такий ненависний. По ньому їздила на реабілітацію. Нудні вправи, одне й те саме. Ні, реабілітолог молодець, професіонал, і програму розробив індивідуально під Оксану. Але ці рухи… Дівчина почувалась, як дитина-даун. Хочеш зробити крок, а не виходить, підняти руку – теж. Ходила перекособочено, наче бабка напідпитку. Яка там грація, яка там пластика? Навіть два кроки виявлялись досягненням. Лікар казав, що прогрес гарний, такого не очікував ніхто. Проте від кульгання не позбавитись, це на все життя. Та Оксана й сама зрозуміла. Не слухаються кінцівки. Наче болю й нема, а ногами рухати важко. Залишається візок, цей клятий, довбаний візок!

– Доню, я дзвонила твоїм подругам з роботи, але щось вони зайняті, – відволікла дівчину від роздумів мати. – Довелося таксі викликати, ніхто не зміг приїхати, щоб забрати тебе.

– А Сергій?

У відповідь важке зітхання.

– Вдома побалакаємо, – з якоюсь дивною інтонацією сказала мати.

«Вдома так вдома», – знизала плечами Оксана, про що відразу пошкодувала. Різкий біль у спині нагадав про необачність подібних рухів.

Як же в це таксі залізти? З візку?

– Що ти викликала? – обурилась Оксана, побачивши «Логан». – Не могла мінівен замовити?

– Доню, а що таке «мінівен»?

– Господи, село! Машина така.

З допомогою водія – явно немитого, з брудними руками й футболкою, яку рік не прали – ледве вдалося сісти на заднє сидіння. Краще не думати, як доведеться вилазити. Та ще на очах всього будинку. Точно ж курви будуть на лавці біля під’їзду сидіти, а потім кістки перемивати. Раніше Оксана, коли чула, що про неї балакають, могла й скандал вчинити, вставити матюків. А зараз? Безпорадна, інвалід, навіть чоловік не захотів провідати. До речі, де його чорти носять? «Кілька подряпин». Міг би й зайти, за два місяці.

– Фух, приїхали, – видихнула мама, закотивши візок у квартиру. – Я тут прибрала трохи, підготувала твою кімнату.

– Так, ану ще раз поясни мені, – розізлилась Оксана, – чому ми приїхали сюди. Я, якщо ти пам’ятаєш, не тут живу.

Мати розгублено озирнулась, а потім присіла на диван поруч з візком.

– Розумієш… Туди не можна.

– Тобто «не можна»? Кажи по-людські, що таке? Чому я не можу потрапити у власну квартиру?

Пауза. Мати з ще більшим розгубленням подивилась на дівчину. А потім, наче пірнаючи у холодну воду, видала:

– Сергій сказав, що не буде про тебе піклуватись. Що тобі краще зі мною пожити.

Оксана спробувала підвестись від гніву, але неслухняне тіло повернуло у реальність. І знову біль у спині.

– Він мій чоловік, йому після тієї аварії хоч би що, і він не буде піклуватись? Козел! Ану зараз…

Вона дістала телефон і набрала номер чоловіка. Той відповів не відразу, після шостого гудка.

– Так?

– Що «так», урод? Це що в нас за ігрища такі?

– Які ще ігрища?

– Мабуть, ти головою вдарився, еге ж? Нагадую, я – твоя дружина. Тому, будь ласка, ноги в руки, в машину, та бігом сюди!

– Он як… дружина, значить? А що ж ти, дружино, перший раз за два місяці дзвониш?

– Та я, як би сказати, трохи прикута до ліжка була. Перелом хребта, воно, знаєш, викликає деякі незручності. Хоча, якщо б ти навідався до лікарні, то знав би про такі нюанси.

Мовчання. Навіть дихання не чути.

– Заснув, чи що?

– Мені ніколи з тобою вовтузитись, багато роботи. Краще хай Олена Василівна за тобою догляне.

– Ах ти ж, бл…! Олена Василівна?! А в неї роботи немає? Ти, паскуда, ще дякувати повинен, що…

Відбій. Кинув слухавку. Оксана знову набрала – без відповіді.