3 PASAGEROJ

Темрява наступала на п’яти, а чисельні натовпи перетворились на невеликі скупчення незнайомців, яких з кожною хвилиною зустрічалось все менше і менше. Але варто було першим краплям застукати свою металеву мелодію по дорозі, як зникли й вони. Зачинені крамнички підказували Вапур що вона не встигне розібратись з цим дорученням сьогодні, одночасно з тим до неї прийшло усвідомлення величі втоми від подоланого шляху і цього дня. Дощ не сильнішав і переночувати на лавці біля сходів не здавалось настільки страшною ідеєю. Більше лякала темрява. Але і вона не була однорідною. Ліхтарне світло розсіювало темні закутки алеї. З подивом вона помітила що обрій одноманітних вогників поповнився ще одним — синім як блакитне полум’я. Потім ще і ще одним, ніби мандрівний караван, вони наближались до неї. Нарешті з глибин мостового мороку стала помітна постать зовсім юного хлопця. Використовуючи довгу палицю, схожу на тростину, він відчиняв скляну раму і змінював ліхтарний гніт всередині, після цього спалахувала синя блакить. Ніби відчувши її зосереджений погляд він обернувся:

— Що ти тут робиш?! — погукав незнайомець. — Ти мала вже піти, не бачиш що настала синя година! — він придивився до її одягу, а потім сказав спокійніше, але з більшою пересторогою: — Швидко, тікай звідси до найближчої арки на Площі Фонтанів. Я спробую затримати його.

Той страх з яким він сказав це, миттєво передався їй. Вона покинула спроби щось з’ясувати та побігла чим душ, наскільки вистачало сил.

«Який дивний… Фонтанна площа, він мав на увазі ту що я проходила?».

Відлуння чиїхось кроків настигли її неочікувано. Останнє що вона пам’ятала перед зіткненням це руде волосся і чийсь лікоть що вдарив її в носа. Коли марево в очах розвіялось, вона помітила що раптовий нападник теж лежав на землі.

— Зовсім здуріла! Не бачиш куди йдеш!

До них майже відразу підбіг ще один, так само одягнутий в коричневі відтінки, і допоміг піднятись:

— Не розумієш, на ній синій, вона щойно прибула. Хутчіше! За кілька хвилин почнуть бити дзвони.

— Куди ви? — щойно вона запитала, по усій станції розлетілось відлуння дзвону.

— Біжи за нами!

Вона намагалась не відставати, але її дихання втратило рівновагу вже за декілька поворотів. Вакіна не знала куди бігти й просто слідувала за двома незнайомцями. Відлуння дзвонів розносилось порожніми вулицями, але до цього ритму приєдналось ще щось невпізнанне: як електричний розряд в повітрі або мелодія польоту шершня. Коли вони втрьох дібрались арки на фонтанній площі там вже зібрались інші шукачі притулку.

— Чому ніхто не заходить? Хтось має ключі?

— Усе не так просто, щоб потрапити всередину хтось повинен внести оплату, — прогукав кремезний чоловік.

Нервові рухи присутніх створювали справжнє море хвилювання, серед усього цього не відразу стала помітна тінь у хмарах пару що оперезував вулицю. Площа Фонтанів — скоріше жартівлива назва, адже насправді єдиним джерелом води були труби прокладені під залізним каркасом, отвори люків давали вихід пару як маленькі гейзери. Серед цього парового моря до них наближався старенький чоловік. З усіх сил стискаючи свою валізку він впав, не добігши до них кількох метрів. Увесь вміст його скрині розлетівся по дорозі. Він поспішаючи збирав його супроводжуючи це китайськими прокльонами, напевно його брошка-комунікатор зламалась при паданні. Декілька людей наблизились, щоб допомогти йому, але завмерли. Позаду дідугана з мороку і туману наближалось кремезне «щось». Своїми металевими крилами воно сягало вікна другого поверху і як величезний мотор щось буркотіло. Чудовисько з чорного металу мало лапи та крила як в шершня. Залізна комаха вхопила скриньку чоловіка і полетіло геть, залишивши бідолаху на землі.

За спиною старої леді щось дзвякнуло, імовірніше за все відчинились ворота, але вона не знала цього напевно, бо не могла відвести погляд від маленької чорної точки в небі.

— Сьогодні ми всі тут, чужим коштом, — рудоволосий штовхнув заклякну Вапур всередину і зачинив двері.

Довгий тунель зі сходів був настільки вузьким що доводилось спускатись по одинці.

— Більшість тутешніх будинків ніхто не будував, — пояснював чоловік в капелюсі поки вони йшли. — Коли найперші пасажири прибули на станцію, базовий район вже існував.

— Базовий?

— Він говорить про: дзвіницю, площу та вокзал. Ці три будівлі. Боже правий, для архітектора ти жахливо пояснюєш.

— Саме тому я і не оратор, а архітектор. Принаймні вважаю себе таким…

— Не звертай уваги, він просто пригнічений недооціненістю свого професійного внеску, — вони пройшли коридор і опинились в заповненій залі, схожій на платформу в метро.

— Станція не створена для того, щоб хтось тут залишався на довгий час. Будинки буквально не впускають в середину, як ти бачила сьогодні. Але це єдиний притулок від монстра. На щастя він з’являється не кожної ночі, тільки якщо починається дощ.

— Зачекаємо тут, коли дощ закінчиться і полювання монстра зійде нанівець, ліхтарник згасить синю годину.

— Я його вже зустрічала, він направив мене сюди.

— Тобі пощастило, інакше б ти була на місці того «китайського божка».

Старенька придивилась до танцюючого світла.

— Ви знаєте як дібратись до доктора Аранео? Він працює в котельнях, десь під землею.

— Я чув про нього що він один із тутешніх, тих хто працює на станції. Можеш звернутись до свого знайомого ліхтарника. Один раз він тобі вже допоміг, можливо пощастить вдруге, — хлопець перевів погляд на стареньку яка під час розмови не помітно заснула сидячи зі скринькою.

— Ти йдеш?

— Зачекай, — перш ніж піти він залишив записку почепивши на рукав старенької.

— Гей, прокидайтесь, — голос гукнув її з темряви. Прокинувшись вона побачила що прямо напроти неї стояв той самий хлопець ліхтарник.

— Я так розумію, що ви шукаєте Аранео.

Платформа була спустошена.

— Що? Тобто так. Як ви… — він показав їй картку причеплену до її одягу.

— Навіщо він вам?