2 URBS

В якийсь момент дорога перейшла в підземний перехід де безліч тунелів вели сходами до інших станцій звідки виходили люди. Чоловіки та жінки різного віку з’являлись і зникали на її шляху. Одяг новоприбулих відрізнявся за: матеріалом, фасоном і навіть часом моди, незмінним був лише колір — сіро-блакитний, і кожен мав при собі валізу. Вона кілька разів намагалась з’ясувати в когось де вони і як взагалі сюди потрапили. Але їй не таланило. Усі до кого вона заговорювала, або хто звертався до неї, говорили незнайомою мовою. Так поступово вона дійшла до міста. Поселення мало вигляд блошиного ринку, ніби злютованого між собою з різних частин.

Придивившись літня панна зрозуміла що майже усі будинки (а подекуди й дороги до них) були зроблені з заліза. Матово чорного, але у багатьох місцях ржавого і навіть дірявого. Вона слідувала за натовпом і поступово вони вийшли на міст що привів до вулиці у кінці якої стояв магазин. Дерев’яна вивіска містила назву:

«TALENTUM»

Поступово просуваючись по черзі новоприбулих вона побачила на дверях напис:

«Власники крамниці: Міс Амарє і Містер Одіум»

Поряд, на відкидному столику лежав кошик з картками, на папері повторювався один і той самий напис різними мовами. Панні відійшла в бік і почала шукати потрібну картку. Зміст був наступним:

1. Години роботи лавки: відчинено коли не зачинено

* якщо увімкнутий оранжевий ліхтар — зачинено.

Вона підняла погляд до гори. Горів білий ліхтар.

2. Обов’язково!!! Мати при собі…

Раптовий дзвін не дав їй дочитати до кінця, бо підійшла її черга. Чоловік що щойно залишив лавку вже не мав валізки з якою заходив всередину. Відчинення дверей супроводжувалось гучним скрипом, а ось дзвоник — мовчав.

«Звідки тоді був звук?».

Лавка виглядала охайно, але як і усе в місті досить зношено.

— Venu, ne estu timema, — дівчина білля прилавка привітно замахала рукою. За спиною білявки була стіна з різних валіз, кожен мав свою картку з номером прив’язану до ручки.

— Cu vi komprenas Esperanton?

— Jes, iom… Mi ne parolis delonge.

— Nenion, mi helpos vin nun, — припустивши що перед нею і є міс Амарє вона спостерігала за тим як та витягла кілька шухляд у столі й обирала серед безлічі екземплярів слушну брошку. Вона вже помічала такі на попередніх відвідувачах що залишили лавку перед нею. Маленька прикраса зроблена з безлічі шестернят нагадувала циферблат годинника. Саме такий екземпляр тепер був на лацкані її одягу.

— Краще? За тобою ще хтось був?

Вона не встигла відповісти як голос за ширми гукнув:

— Mallumigas post duonhoro.

— Алєк, я з клієнткою. Сьогодні твоя черга зачинятись.

Хлопець щось пробубнів виходячи за ширми. Високий, з русявим волоссям він оминув її поглядом і відразу підійшов до дверей та тричі натиснув на важіль. За скляним вітражем у двері можна було помітити як світло ліхтаря змінилось з білого на помаранчеве.

— Показуй що в тебе, — міс Амарє кивком голови вказала в бік прилавка на якому вже було розкладена чорна тканина і ввімкнута настільна лампа.

Поки дівчина заповнювала якісь папери, хлопець зачинив ще два вітражні вікна металевою перегорожею. Перш ніж заговорити він придивився до номера її брошки та почав гортати шестерні на своїй, закріпленій замість манжетів на рукаві.

— Почнемо з головного та самого простого. Люди мають вроджену схильність до різних ремесел, таланти, обдарованість, називай як бажаєш. Ти потрапляєш у цей світ з невеличкою скринею, в якій зберігаються всі твої здібності у вигляді їх символів: письменницький набір, палітра з фарбами, музичні інструменти тощо. Тобто усе що може вмістити в себе частку душі творця.

— Сюди люди приходять, щоб обміняти свої таланти, — доповнила міс одягаючи окуляри з різним кольором скла: оранжевим і білим. — Якщо вони не можуть його реалізувати приходять сюди щоб підібрати схожий, синтезувати, віддати або повністю замінити на більш практичний для життя.

— Вони викладають щось зі своєї валізи та беруть щось нове, схоже або протилежне. Якщо все вдається можна отримати квиток, щоб покинути станцію, — містер Одіум забрав заповнений формуляр.

— Але чому люди взагалі сюди потрапляють?

— Питання цікаве, але не перше чергове... Алеку, глянь сюди.

Хлопець підійшов ближче.

— Якого…

— Люба, нагадай як тебе звати?

— Вакіна Вапур.

— Річ у тім, люба Вапур що, щоб зробити усе що ми проговорили потрібно відчинити твою валізку.

— Але для цього вона повинна мати замок, — Аморє підсунула скриню ближче до неї. На місті де мав бути отвір для ключа або замок, не було нічого.

— Усі скрині тут мають одну будову: ручка, замок дно. А це… це не типово.

— З дивностями такого зразка займається доктор Аранео. Він працює у підземних котлах. Дорогу до нього тобі підкажуть. При зустрічі віддай це.

У її долоню опустилась маленька зелена монетка зроблена зі скла.

— Поясниш, що ти прийшла за нашою вказівкою. — Одіум провів її до самих дверей.

— Пробач, але це все чим ми можемо допомогти. — Амарє віддала скриньку.

Двері до лавки зачинились.

Щойно Вапур вийшла, виявилось що настала майже ніч і судячи з хмар на лінії горизонту наближалась гроза. Відчувалось що сонце покидає місто, а на зміну йому разом з ніччю підкрадається дещо інше.