ГЛАВА 9 Я ЗАЛИШАЮСЯ СОБОЮ

Раніше я весь час йшла в людей, у роботу, у рятування.

А зараз я вчуся залишатися собою.

Я вже не рятую.

Я вже не тікаю і не доводжу нічого.

Я вчуся бути собою щодня.

Мій стан змінився.

Я почала розуміти, як працює мій організм, як працює моя психіка, як тіло і внутрішній стан поєднуються в одне.

Мої практики перестали бути діями — вони стали станом.

Стан — це коли я, тіло і психіка працюють разом.

І я ніби перебуває всередині цього процесу, а не керую ним через зусилля.

Спочатку це було незвично.

Я не розуміла, що зі мною відбувається.

У голові стало тихо.

Не було чужих голосів, не було шуму.

Думки, якщо з’являлися, проживалися самі — у тілі й у свідомості — і зникали.

Це було майже магічне відчуття.

Мені дуже допомогло розуміння основ психіки.

Вдень я дозволяла собі проживати все, що приходить.

А ввечері, коли лягаю спати, 

я кажу собі:

«Зі мною все добре. 

Я в безпеці. 

Я в комфорті».

І психіка заспокоїлась.

Якщо було багато думок, я говорила:

«Я подумаю про це завтра» — і повторювала це, поки не засинала.

Я почала розуміти, що сон — це переробка прожитого за день.

Якщо я прокидалася вночі, я не лякаюся.

Я запитувала себе:

«Я хочу встати чи я хочу далі спати?»

І чекала відповідь усередині. 

З заплющеними очима. 

У тиші.

І якщо приходило «ні» — я знову засинала.

Я спала по 10 годин.

І вперше за довгий час дозволила собі це.

Дозволила прожити цей стан повністю.

Вранці я прокидаюся без важкості.

Без внутрішнього тиску.

Без тих блоків, які раніше керували мною.

Я просто сказала:

«Як добре. 

Я прокинулась.

 Дякую».

І жила далі.

Моє життя зовні не змінилося.

Але всередині зник біль.

Якщо в тілі з'являється напруга, я запитувала:

«Це на благо для мене чи ні?»

І якщо ні — це йшло.

Бо більше не було за що триматися.

Я вчилася розрізняти:

це руйнування чи це створення.

І з кожним днем ставало легше.

Я почала гуляти.

Спочатку по 10–15 хвилин.

Мені було важко.

Не через тіло — а тому що психіка перебудовувалась швидше, ніж тіло.

А тіло наздоганяє.

Я боялася відходити далеко.

У 56 років змінювати себе — це непросто.

Але в мене почали з’являтися маленькі опори.

Дуже тихі, але справжні.

Я підходила до дзеркала і казала:

«Я так тебе люблю».

Я обіймала себе.

Гладила своє тіло.

Цілувала себе.

І поверталася до себе.

Я робила візуалізації.

Ставила зображення на екран телефону.

Дивилася на них по стану.

Я спілкувалася з сином.

І розповідала йому, що зі мною відбувається.

І саме через ці розмови в мені почали з’являтися емоції.

Це було найважливіше.

Те, що було закрите з чотирьох років — почало відкриватися.

Я говорила — і в мене текли сльози.

Тихо. 

Спокійно.

Не істериками.

Не вибухами.

А м’яко, як вода.

І тоді я зрозуміла:

жінка — це вода.

І вона сама обирає, якою їй бути.

Одного разу до мене прийшла візуалізація.

Наче переді мною поле…

І величезний камінь.

Більший за мене.

А з-під нього тече тонкий струмок.

І я підходжу…

І внутрішньою силою відчуваю цей камінь.

І з-під нього виривається потік води.

Сильний. 

Живий. 

Справжній.

І в цей момент я зрозуміла:

я звільнилася.

Я звільнила себе.

Я звільнила свій рід.

Цей потік спочатку був потужним…

а потім став рікою.

Спокійною. 

Живою. 

Текучою.

І я відчула:

далі буде легкість.

Для мене.

Для мого сина.

Для наступних поколінь.

Я подякувала собі.

І в цей момент багато стало зрозуміло.

Я зрозуміла, чому син не завжди мене розуміє —

тому що він більше відчуває.

І я це прийняла.

Зараз я живу інакше.

Я не знаю, що буде завтра.

Але я знаю, що я є.

Я почала помічати маленькі подарунки життя.

Десь щось дали безкоштовно.

Десь щось прийшло легко.

І я дякую за це.

Я не намагаюся контролювати, у що це виросте.

Бо це вже не важливо.

Важливий — стан.

Я почала по-іншому ставитися до їжі.

Мені потрібно набагато менше.

Навіть солодке стало просто досвідом —

я пробую і розумію:

це не те, що наповнює.

Наповнюють знання.

Розуміння себе.

Глибина.

Я навчаюся.

Я записую.

Я шукаю відповіді.

І ці знання стають частиною мене.

Вони залишаються в тілі.

Я почала відчувати цінність грошей.

Не як порятунок —

а як частину життя.

Я плачу — і отримую цінність.

Спокійно. 

Усвідомлено.

І мені вже не важливо, як поводяться інші.

Я приходжу за своїм.

І йду з цим.