ГЛАВА 1 ЗАЧАТТЯ ЗВІДКИ ПОЧИНАЄТЬСЯ ВІДЧУВАННЯ

За моїми відчуттями, дитина приходить у життя батьків у момент, коли вони перебувають у любові.

І в цей момент народжується не лише тіло — народжується стан.

Від самого початку відбувається злиття з енергією батьків. І починається перший день життя.

Починає формуватися тіло. Клітина за клітиною.

І в цьому процесі дитина бере від батьків їхній стан. Так само, як я взяла у своїх.

Стан закоханості. Любові. Бажання жити й творити.

Але з часом цей стан змінюється. Він стає тихішим. Глибшим.

І приходить усвідомлення: дитина вже є. Вона вже в тілі матері.

І мати дає життя початку.

Але разом із цим приходять і страхи.

Тому що для жінки це часто вперше.

У її тілі зароджується нове життя.

І разом із цим підіймаються старі болі, страхи, стани, які колись були передані їй.

І в цей момент дитина починає зчитувати все. Несвідомо.

Її думки.

 Її слова.

 Її радість.

Її страх.

 Її тишу.

Те, як вона живе. 

Те, як змінюється її тіло. 

Те, як вона це проживає.

Навіть її фізичний стан: токсикоз, слабкість, неможливість жити так, як раніше — усе це стає частиною цього досвіду.

І поруч із нею — чоловік. 

Той, з ким було створене це життя.

Він поруч. 

Але він проживає це інакше.

Він не відчуває так, як відчуває жінка.

 Він не може прожити це її тілом.

Він залишається у своїй ролі — захищати, забезпечувати, утримувати структуру.

У ньому народжується відповідальність. 

За жінку. 

За дитину. 

За життя, яке вони створили.

І він хоче впоратися. 

Але не завжди знає — як.

І тоді між ними з’являються перші напруження.

Не тому, що хтось неправий. 

А тому, що вони створюють щось нове — і не знають, як пройти цей шлях.

Вони знають, що буде результат. Але не знають, як прожити процес.

І тому виникають труднощі.

Так було і в моїх батьків.

Це були прості, побутові труднощі.

 Вони починали нове життя. Жили в орендованій квартирі.

Це був інший час — кінець 60-х років. 

Радянський час.

І в усьому цьому я вже формувалася.

Я відчувала.

 Але не могла допомогти.

І це безсилля стало початком мого шляху.

І тоді в мені почало формуватися інше.

Сильна емпатія.

Наче я всередині намагалася стати тією, хто зможе пом’якшити їхній біль.

Підтримати. 

Втримати. 

Допомогти.

Але це була ілюзія. 

Та, яка часто народжується в дітях.

І непомітно стає частиною їхньої природи.

Зараз, розповідаючи це, я відчуваю, як тоді — несвідомо — я вбирала все це в себе.

У своє тіло. 

У своє формування.

Той біль. 

Ті стани. 

Ті патерни, у яких жили мої батьки.

Моя мама майже не розповідала мені про це.

Про те, як вона проживала вагітність. 

Про свої почуття. 

Про мого батька.

І коли я виросла, у мене не було цілісної картини.

Вона почала складатися набагато пізніше.

Коли я народжувалася, для моєї мами це теж було невідоме.

Вони не знали, хто з’явиться.

Тоді не було УЗД.

І всі ці місяці жили в очікуванні, у здогадках, у спробах зрозуміти.

Це був час, у якому було більше невідомості, ніж розуміння.

І це створювало напруження.

Тому що дев’ять місяців — це великий термін для психіки жінки. Для її тіла. 

Для її стану.

У ній росте життя.

Але разом із цим зростає й внутрішнє напруження.

 Страх. 

Очікування.

 Невідомість.

І в момент народження поєднуються одразу два стани: страх і радість.

Перехід.

 Звільнення.

І саме в цей момент дуже важливо, щоб жінка це прожила.

Не просто пройшла крізь це, а прожила.

Тому що якщо це не проживається — це залишається всередині.

І передається далі.

Я відчуваю, що моя мама не змогла до кінця це прожити.

Її пологи були важкими. Болючими.

І цей біль не завершився в ній. Він пішов далі.

До мене.

І зараз, коли я це говорю, я відчуваю: зачаття, стан батьків — він живе в мені досі.

Він проявляється в моїй чутливості, у моїй емпатії, у бажанні рятувати, допомагати, утримувати.

І найважливіше — я зараз це бачу. 

Я це усвідомлюю.

Це не аналіз.

 Це живе відчуття того, що це було в мені. 

І є.

І зараз я розумію, що моє відчування почалося не тоді, коли я виросла. 

Воно почалося там. 

Від самого початку.

І все, що я відчуваю сьогодні — це не слабкість. 

Це пам’ять. 

Це глибина. 

Це моя природа.

І, можливо, саме з цього

Починається шлях до себе.

✨️ Жива фраза

Коли я проживала цю главу, я усвідомила: 

Усе, що було закладене в мені від самого початку, сьогодні — моя сила.

🌿 Практика

Сядь або ляж у зручне положення. Заплющ очі. Уяви себе ембріоном в утробі.

Скажи собі: 

«Я прийшов у цей світ для своїх завдань.