Розділ сьомий

Любава

Рідна Вінниця зустріла мене значно привітніше, аніж Житомир. Може, тому, що я сама підказувала нашому менеджеру, в якому готелі бронювати місця, чи просто знала місце як свої п’ять пальців. Тут і дихалось легше, і взагалі, було спокійніше, чи що. Завжди приємно повернутись додому…

 Звісно, так почувались далеко не всі актори, ми були родом з різних міст, проте всі до єдиного зійшлись на думці, що тут просто в мільйон разів тихіше, аніж на місці нашої попередньої зупинки.

Сьогоднішній день у нас був вихідним, вистава планувалась тільки завтра, отже, можна і встигнути подивитись театр – хоча що я там не бачила, коли це рідний, Садовського, в якому ще школяркою сиділа на виставах? – і просто погуляти.

Тут, на щастя, декорація встала так, як потрібно, і загрози злетіти зі сцени теж не було – що, поза всяким сумнівом, дуже мене радувало, не хотілось знову встрягнути через своє невезіння. Ми провели чудову репетицію, але я все одно не могла дочекатись, коли опинюсь на вулиці та вдихну запах рідного міста, послухаю його звуки, втону в цьому шумі машин, проводжатиму поглядом знайомі сині трамваї та тролейбуси, десь – оновлені, а десь такі самі, що були тут десять, двадцять років тому.

– Сумуєш за Вінницею? – поруч зі мною став Свят. – Я так давно тут не був…

– Я приїжджала кілька місяців тому до батьків, тож не те щоб сумую, але все одно. Тут гарно. Завжди було.

– Поїдеш зараз до батьків?

– Та ні.

– Ваш конфлікт так і триває?

Це ж треба, він ще пам’ятає, що я сварилась з мамою. Намагалась вибороти у неї своє право на самостійність, з впертістю баранця доводила, що я люблю Свята і маю право проводити з ним час, повторювала, що він не такий, не кине мене просто через власну забаганку.

А потім він поїхав до США, а я лишилась одна посеред Києва з чітким розумінням, що мама була абсолютно права.

– Ми помирились майже одразу після того, як ти поїхав, і далі не сварились більше. Батьки побуркотіли, що я обираю не ту професію, але то було через хвилювання, а не тому, що вони бажали мені поганого. Зрештою, зараз вони мною пишаються. Відома акторка кіно і театру, досягнула всього сама. Я можу прийти до них завжди, коли мені це потрібно, і попросити про будь-яку допомогу, тож… Все у нас в порядку. Можливо, в тому числі і завдяки тобі. Ти поїхав – і скінчився переламний момент.

Свят сіпнув плечем.

– Це не звучить як комплімент.

– А це і не є компліментом, – я хитнула головою. – Але і не звинувачення, ясна річ. Це просто констатація факту, я… Відповідаю на твоє питання.

– Гаразд, – він зітхнув. – Мені здалось, вчора між нами крига скресла.

– Ти не дав мені скрутити в’язи. Це все-таки звучить як причина для потеплішання стосунків.

– Тож я подумав, може, ти погодишся погуляти зі мною по парку?

Я знизала плечима.

– Може, й погоджусь, але не розумію, чому саме я. Знов говоритимеш про повернення стосунків та про кохання? – хотілось вжалити його словами, підколоти, але Свят лишався абсолютно спокійним.

– Ти на це не надто реагуєш, тож ні, все-таки не намагатимусь про це згадувати, – зітхнув він. – Хоч і сумно. Власне, ти вінничанка, я вінничанин, логічно водити по знайомих місцях саме тебе. Нам є на що подивитись в рідному місті, а чужі можуть того просто не зрозуміти.

Він говорить мені зараз про ностальгію, справді? Аж незручно якось стало, я вже встигла запідозрити Свята в якихось гріхах чи підкатах, а він просто хоче пройтись знайомими вулицями.

– Гаразд. Парк то парк, – здалась я. – Ходімо.

Свят запропонував мені свою долоню, але я не прийняла її, хоча крокувала плечем до плеча з ним. Не хотіла зайвого фізичного контакту, аби потім знову не картати себе за якийсь дурний вчинок, не шкодувати, що підпустила його до себе ближче, аніж планувалось.

Тож ми просто мовчки йшли, дивлячись по сторонах.

Хоч я і бувала в Вінниці часто, майже ніколи не доїжджала до парку, не до нього було. Тепер крутила головою, ловила поглядом знайомі дерева, лавки, ятки з напоями та смаколиками, вихоплювала людей, яких, звісно, не знала. Все таке рідне і таке знайоме, а, здавалось, мов з іншого життя водночас…

– Любаво? Любаво, ти?

Мене потягнули за руку. Я озирнулась і здивовано заморгала, намагаючись згадати, кого перед собою бачу. Усвідомлення прийшло з запізненням. Та це ж Настя! Моя однокласниця, причому зовсім не та, яку б я хотіла коли-небудь зустріти.

Вона змінилась. Риси обличчя з віком стали трохи грубішими, важчими, погляд – ще більш чіпким. Ні, це була та ж сама Настя, просто якась модифікована її версія.

Але головне те, що ані модифіковану версію, ані ту Настю, яку я добре пам’ятала зі школи, я в очі бачити не хотіла. Останнє, що мені потрібно – розмовляти з нею та вести який-небудь діалог.

– Привіт, – посміхнулась вона, зазираючи мені в очі. – Вже й не впізнаєш, великою зіркою стала… О, Святославе, це ж ти? А ви що, разом? – і вона виразно подивилась на нас. – Вау! Може, посидимо десь разом? Розкажете, як склались ваші стосунки…