Розділ шостий

Любава

Ніч пройшла неспокійно. Вікна готелю виходили на нічний клуб, і музика там волала так сильно, що жодні зачинені вікна не допомагали. Тим паче, на вулиці панувало жарке літо, всім хотілось подихати свіжим повітрям, а не сидіти в номері, мов у тій клітці.

Зранку, приводячи себе до ладу, я з величезним скептицизмом дивилась на власне відображення у дзеркалі. Аж сіра. Просто прекрасно.

Якщо я й далі так спатиму, то можна не сподіватись, що на сцені виглядатиму нормально. З таким підходом гратиму тільки живих мерців.

Решта акторів виглядали не набагато краще. Дівчата позіхали, хлопці засинали мало не на ходу. Ми всі невдоволено зиркали одне на одного, але обурюватись вголос не поспішали, чекали на режисера з пересторогою.

Здається, всі до єдиного усвідомлювали, що настрій у Руслана буде поганий. Нема сліпих, всі помітили, що він не надто радий перспективі тісного спілкування зі Святом. А я ще й знала, в чому насправді причина…

Можна не сумніватись, Руслана аж трусило від гніву – перспективи співмешкання ще ті. Та все ж, коли він спустився, був ще похмурішим, аніж я вважала.

– Як ніч минула? – стиха спитала я у нього, коли режисер лише жестом звелів йти за ним та закрокував до виходу.

– Просто прекрасно. Його носило десь до п’ятої ранку, – знизав плечима Руслан. – Тож я навіть встиг виспатися, доки він нарешті не заявився.

– Нетверезий?

– Та нормальний ніби, – скривився він. – Поняття не маю, де ходив. Може, він взагалі нічний Житомир фотографував, звідки мені знати.

Ага. Десь у клубі.

– До тебе теж музика долинає? – спробувала змінити тему я.

– Аякже, – скривився він. – Добре, що ми ввечері вже від’їжджаємо, одразу після вистави, і ночуватимемо вже в Вінниці.

– Ніколи не думала, що можна радіти переїзду одразу після вистави, але я теж в захваті, – хитнула головою я. – Тим паче, нарешті побуваю вдома.

– Так, і якщо там буде поганий готель, просто втечеш до батьків, – підморгнув мені Руслан.

– Не проблема, можу й тебе прихопити з собою. Мама буде в захваті, ти ж знаєш, що подобаєшся їй.

Власне, важко було уявити собі жінку, якій не сподобався б Руслан. Коли я познайомила його з моєю мамою, вона дивилась на нього так захоплено, ніби вже зобразила у себе в фантазії власним зятем і виявилась дуже тією фантазією задоволена.

На жаль, порадувати її мені було нічим. Себе також.

…До театру було не так вже й далеко. Він виглядав скромніше за наш київський, але теж був симпатичний; я кілька разів виступала тут, тож добре пам’ятала переплетення коридорів і знала, куди треба повертати та що де робити.

На жаль, сцена була незначно, але дрібніша, і декорації довелось зміщувати. Це зайняло набагато більше часу, аніж ми всі розраховували, і репетиція теж пройшла нашвидкуруч. Ми відіграли головні сцени, а тоді, переконавшись в тому, що не забули сценографію, розбіглися хто куди.

Я вирушила перевдягатись до вистави. Доки розібралась з пишною сукнею та корсетом, минула, напевне, ціла вічність. Коли крюкнули двері, я, сподіваючись, що це Руслан, попросила:

– Затягни мені шнурівку, будь ласка, бо я сама з нею нічого зробити не можу.

– І як ти в цьому не задихаєшся? – зітхнули у мене за спиною.

Слова мовби опалили вогнем. Я стрімко озирнулась і стиснула руки в кулаки. Поруч зі мною стояв Святослав.

– Ти тут що робиш? Вже по гримерках лазиш?..

– Твій коханий режисер сказав всіх гукнути, бо в нього нема часу, він актора шукає. То що там зі шнурівкою? Повернись спиною…

Від злості я сама затягнула її так, що ледь все повітря з себе не витиснула, і кинулась до коридору. Руслан знайшовся неподалік, стирчав під дверима місцевої вбиральні для актором, злий, мов тисяча чортів, і явно не через те, що туди велика черга – бо її, власне, не було.

– Глібе, та скільки можна! – Руслан роздратовано грюкнув кулаком в двері. – Тобі на сцену через десять хвилин, ми не можемо нікого там не випустити, композиція падає! Що тобі там робиться?!

Двері повільно відчинились. Гліб визирнув назовні, весь аж зелений. Кутики губ у нього були вологі, мовби він щойно пив воду або вмивався і не встиг витерти обличчя насухо. Під очима залягли глибокі темні круги.

– Я щось не те з’їв, – прошепотів Гліб через силу, – Рус, вибач, але я на сцену не вийду. Хто його зна, може, мене просто там накриє…

З цими словами він затиснув рот долонею і кинувся назад до рукомийника. Навіть двері за собою не причинив.

Я відвернулась.

– Зрозумів, знайдемо заміну, – похмуро кинув Руслан. – Дідько…

Про те, щоб випустити Гліба, вже не йшлося. І по обличчю режисера я прекрасно розуміла, що у нас серйозні проблеми.

– Що трапилось? – поцікавився Свят, ніби йому насправді було до того всього діло. Руслан обдарував його таким поглядом, що чоловік аж відступив на кілька кроків назад, але все одно продовжував дивитись з цікавістю. – Я ж просто питаю! Зрештою, я теж маю відношення до цієї вистави, що, мені не можна дізнатись?