Розділ п'ятий

Любава

Кілька днів підготовки до виїзду минули швидко, я геть моргнути не встигла, гасала з одних зйомок на інші, намагаючись закрити якомога більше хвостів та вирушати з чистим серцем.

Гастролі мали стати часом мого відпочинку. Так, переїжджати з одного місця на інше завжди нелегко, крім того, у нас кілька тижнів мало не щодня по виставі, лише в деяких точках зупинимось трошки довше, бо треба мати хоч день чи два перепочинку, аби на сцені не падати від втоми…

Зате це лише театр. Знайомий режисер, з яким не треба боротися за кожне слово на сцені і відчитуватись за кожну імпровізацію, бо «вони теж мають бути запланованими». Вистава, яка мені неймовірно подобається.

Ніякої Алли, журналістів, ляльки у вигляді дитини на руках та реплік, від яких хочеться розбити лоб об долоню, такі вони дурні.

Я почувалась щасливою. Навіть вигляд не найновішого і далеко не найкрасивішого на світі автобуса мене не засмутив. Зазирнувши всередину та переконавшись в тому, що сидіти там буде нормально, я стала з іншими колегами в чергу, аби впхати кудись до іншого багажу свою валізу.

– Ти як, з нами на всіх виставах будеш? – поцікавився Віктор, мій партнер по сцені, і пригорнув до себе Риту, свою дружину, що також грала у нас в театрі, хоч зазвичай і менш значні ролі.

Здається, Віктор завжди почувався трішки винним перед нею, коли вкотре отримував головну партію у виставі, а їй доводилось виконувати роль на задньому плані. А от сама Маргарита лише відмахувалась та посміхалась, мовляв, її і таке влаштовує, вона не чекає на популярність.

– Та ніби на всіх, – кивнула я. – Руслан мені не пробачить, якщо я зірвусь посеред гастролей та повернусь до Києва, щоб відзняти чергову серію якогось серіалу.

– Він тобі все на світі пробачить, – відмахнулась Рита. – Всі прекрасно знають про те, як він до тебе ставиться.

– Ти ще скажи, що я з ним сплю.

– Ото й дивно, що ні, – фиркнула жінка, поправляючи довге темне волосся. – Дарма, між іншим, він дуже привабливий чоловік. І хороший.

– Хей! – обурився жартома Віктор. – Я тут стою!

– Ти теж дуже привабливий і хороший чоловік, – вона поцілувала його в кутик губ, – просто ти мій, і я не можу пропонувати тебе Любаві. Я своїм не ділюсь!

Доки вони воркували, я віддала нарешті валізу, простежила за тим, щоб її вмостили в одному з кутків, і закрокувала до автобуса. Провела поглядом велетенську декорацію, яку мали якимось чином закріпити на даху…

Так можна взагалі? Щось я дуже в тому сумнівалась. Не здивуюсь, якщо декорацію доведеться розбирати, і як мінімум частина, а то й вона вся, поїде з нами в салоні. Перший раз, чи що…

Треба швидше сісти, доки є ще більш-менш пристойні місця. Бажано біля вікна. Там декорацію не вмостять точно, і є шанс, що я не битимусь об неї головою всю дорогу.

Веселі акторські будні, як то кажуть.

– Шановні актори, зачекайте! Зачекайте!

Я зупинилась просто біля автобуса і повернулась обличчям до виходу з театру, звідки до нас, власне, і кричав директор нашого театру. Взагалі-то його звали Віталій Андрійович, але всі ми за звичкою кликали його просто Віталік.

Хто був трохи старшим і працював в цьому театрі трохи довше, ще пам’ятав, як Віталік був звичайним «старшим куди пошлють» менеджером і виконував всі забаганки тодішнього керівництва. Як на мене, талантом управителя його природа не нагородила, а от цілувати корисних людей в п’яту точку наш директор вмів дуже добре.

Так просувався по кар’єрній драбині і намагався до подібної поведінки увесь театр привчити. Засмучувався, коли не виходило, і майже ніколи не відступав від поставленої мети. Нахабства та впертості цьому чоловікові, як то кажуть, не займати.

Руслан, реагуючи на крики, визирнув з автобуса, важко, приречено зітхнув та зістрибнув на землю.

– Зараз знову якусь фігню на нас повісить, – пробурмотів він невдоволено. – Ти ж подиви, як сяє, зараза директорська.

Стосунки у Руслана з нашим директором були натягнуті. Віталік заздрив Русланові, бо той подобався людям, і обурювався, що молодий режисер не намагається використати це на свою користь.

Була б директорова воля, він би до ліжка кожну другу акторку вклав, і кому ж це робити, як не режисерові! А наш режисер, зараза така, бере і… не користується службовим становищем!

– Шановні! – таким тоном промовив Віталік, що напружились, здається, взагалі всі до єдиного, – маю для вас чудову новину! У вашої вистави знайшовся спонсор, що в захваті від акторської гри та постановки і хоче підвищити впізнаваність трупи! Забезпечити нам максимально успішні гастролі!

Та у нас і так все непогано з впізнаваністю… Хоча, звісно, реклама ніколи не буває зайвою, і хотілось, щоб в кожному місті у нас зібралась повна зала.

Поки що не всюди квитки продавались настільки добре.

– Він виділив додаткові кошти на постановку, – сяючи, мов начищений п’ятак, продовжив Віталік, – і… Виділив нам штатного фотографа! Він поїде на гастролі з вами. Знайомтесь…

Директор навіть не договорив, а я уже усвідомлювала, кого тут побачу. Звісно, як же ж моє життя може скластись без нього, то цілком неможливо…