Розділ третій

Любава

Щодо фотосесії мені так і не дзвонили. Поняття не маю, що Свят наговорив продюсерові, але в будь-якому випадку, у нього не виникло бажання дзвонити мені та виносити мізки. І наполягати на тому, щоб ми все-таки відзняли ту рекламу, теж.

Наступні кілька днів, на щастя, у мене були вихідними. Всю суботу я провела, валяючись у ліжку та читаючи книгу, принаймні, змогла виспатись.

На неділю мала плани. Чудовий вечір в чудовому ресторані з чудовим чоловіком. Все мало б пройти ідеально, здавалось, нема за що зачепитись, але я все одно відчутно нервувалась. Навіть подзвонила мамі, намагаючись втамувати свій переляк.

У вісімнадцять років я постійно намагалась довести і їй, і собі, яка я страшенно незалежна. Здавалось, між нами чорна кішка пробігла, і на відновлення стосунків можна навіть не сподіватись. Але, коли я вступила до університету та нарешті переїхала до гуртожитку, все якось потихеньку налагодилось. Зараз ми були в дуже хороших стосунках, і я раділа, що все-таки можу їй довіряти.

– До такого блідого обличчя та жовта сукня геть не пасуватиме, – миттю промовила мама, тільки-тільки побачивши мене по відеозв’язку. – Любаво, це чого ти така знервована? То ж не перше побачення в твоєму житті! А плаття обирай блакитне, воно тобі дуже личить.

Я всміхнулась, дивлячись на означену мамою сукню з легкої тканини з підкладкою, підперезану тканинним поясом. Вона мені справді пасуватиме. Гарна.

– Дякую, мам, її і вдягну. А що бліда… Свята зустріла.

Мама відповіла не одразу.

Вісім років тому вона першою попереджала мене, що стосунки зі Святом можуть добром не скінчитись. Ясна річ, я навіть не думала слухатись. Мені ж краще знати, як розпоряджатися своїм життям! От тільки мама з її параноєю виявилась правою.

– Я сподіваюсь. – похмуро промовила вона зараз, – це не він той хлопець, з яким ти ідеш на побачення зараз? Любаво, двічі на ті ж самі граблі не…

– Заспокойся, – я нервово розсміялась. – Звісно, не з ним! Ми з Русланом ідемо. Так, з тим самим Русланом, якого ти знаєш, а не з іншим.

Мама аж розпливлась в усмішці та заправила за вухо коротку прядку свого фарбованого світлого волосся. Вона завжди так робила, коли ніяковіла через мої натяки.

Мій друг мамі подобався. Звісно, не як чоловік, він ж молодший від неї років на двадцять, та й мама кохала тата. Ні. Він впав їй в око як майбутній зять, і хоча мама старалась мені на це не натякати, я прекрасно знала: вона чекає-не дочекається, коли ж ми нарешті принаймні спробуємо зустрічатись.

– Це ж чудово! – вигукнула вона. – А-ну негайно викинь з голови будь-які спогади про того паразитного Свята. Ти йдеш на побачення з чудовим хлопцем, просто насолоджуйся всім, що тебе оточує!

– Мам…

– У вас все складеться прекрасно.

– Ти цих стосунків хочеш більше, ніж ми. Це просто дружня вечеря, а не те, що ти подумала. А слово «побачення» взагалі не звучало…

– Так-так, – мама посміхнулась, і її карі очі хитро заблищали. – Це просто дружня зустріч, до якої ти обираєш сукню і думаєш, яка ж пасуватиме краще. Любаво, все в порядку. Це ж нормально! Принаймні, ви побачитесь не на роботі. І удвох. Ніхто не заважатиме. І ти можеш довіряти цьому чоловікові, за десять років він довів, що повністю на те заслуговує.

– Це правда, – зітхнула я.

Руслан був надійним і ніколи мене не підводив. Якби ж мама була права, і у нас справді щось вийшло… Напевне, він зробив би мене найщасливішою жінкою на світі.

А я його?

– Ні про що не переживай, розслабся і просто будь собою, – наставляла мене мама. – Потім обов’язково розкажеш, що ви там смачненького їли. Все, – вона весело мені підморгнула, – відпочивай, і хай все гарно пройде!

– Дякую! – я помахала на прощання рукою і збила дзвінок. Пора було перевдягатися та виходити.

Ми домовились зустрітись біля ресторану – туди хвилин п’ять пішки від мого дому, – та, коли я, вбравшись нарешті у блакитну сукню, розпустивши волосся та зробивши макіяж, вибігла з під’їзду, побачила, що Руслан вже стоїть внизу.

Гарний, не дарма за ним повно акторок зітхає. Я залюбувалась стрункою фігурою, світлим трохи хвилястим волоссям. Тоді прискорила крок, підходячи до нього ближче. Руслан озирнувся до мене, почувши стукіт підборів, розкрив обійми, і я притиснулась до нього.

– Надзвичайна, як завжди, – відзначив він. – Ця сукня шалено тобі пасує. Тримай, – він вручив мені троянду у прозорій коробці. – Знаю, що ти не любиш квіти, що в’януть і обожнюєш карамель.

Це була правда. Мої улюблені солодощі! Багато не можна, мій стоматолог і так на мене свариться, але цю мініатюрну троянду маю повне право з’їсти.

– Дякую! – я замилувалась квіткою. – Вона прекрасна, – коробочка легко помістилась у сумку, тож це було ще й зручно. – Ти просто чудо. Ходімо?

– Звісно, – він запропонував мені лікоть. – Не сердитимешся, що я прийшов сюди, а не чекаю тебе там?

– Насправді мені приємно, – посміхнулась я. – На тебе завжди можна покластися. Ходімо.

Цей вечір мав бути просто чудовим.