Розділ перший

Любава

– І головна зірка нашої вистави – Любава Зеленова!

Зал вибухнув аплодисментами. Я зробила кілька кроків вперед, притримала пишну сукню двома пальцями і низько вклонилась. На сцену полетіли квіти. Троянди врізались в мою широку спідницю, і я в останню секунду встигла притримати букет, аби він не впав на підлогу. Тоді широко всміхнулась і присіла ще в одній подобі реверансу. Хотіла помахати рукою, але не було такої можливості.

Потік квітів не припинявся. Хтось притягнув здоровенного плюшевого ведмедя, і його підхопив Вітя, мій партнер по сцені на сьогодні. Він же потягнув мене за лікоть назад, аби не отримати важкою завісою по голові. Театр – підступне місце!

Дарма, що для мене це вже давно рідний дім.

Нарешті важка червона тканина приховала мене від поглядів глядачів. Я заспішила геть зі сцени, дорогою підібравши ще кілька букетів, поспішила донизу вузькими східцями, що вели за куліси. Підбори заплутались в тканині сукні, почувся гучний тріск, і я, скрикнувши, полетіла донизу.

Та щоб мене!..

До підлоги лишалось півметра, коли мене підхопили сильні чоловічі руки. Я скрикнула, випустила квіти, збиралась вже відштовхнути свого знахабнілого рятівника, але розслабилась. Це не абихто, а Руслан – йому можна.

– Дожив, просто на мене падають зірки з неба, – розсміявся він. – І хто! Сама Любава Зеленова! Яка честь для мене! Це була б ідеальна загибель…

– Ой, перестань, можна подумати, ця зірка не падає на тебе щодня, пане режисере, – закотила очі я. – Дякую, що допоміг. На, – я вручила йому квіти. – То тобі.

– Мені вдома нема де це складати, – обурився Руслан.

– Зате в тебе є машина, і тобі не треба волокти це в тролейбусі.

– Якби дехто не впирався і здав на права, в неї б теж була машина… Підвезти тебе?

– Ну, підвези, – погодилась я. – А то ще фанати роздеруть за рогом.

– Ага. Зал знов тебе кличе.

Я смикнула плечем. Хай кличуть. Виходити я не планувала. Слава – це те, що може сильно втомлювати, якщо ніколи не робити перерв і не брати відпусток… А театральні актриси – не ті жінки, в яких все медом помазано, це важка праця!

Вісім років назад, ідучи за молодим режисером зніматись у короткометражці, я думала: навіть за умови, що він мене не обманув, це все історія на кілька годин. Ну, на день. Руслан побачить, що актриса з мене ніяка, я сяду на потяг та поїду до рідного міста, аби назавжди викреслити з пам’яті все, що відбувалось зі мною в Києві.

Я помилилась. Звично хороша пам’ять дозволяла визубрювати тексти за лічені хвилини, а я якимось чудом потрапила в образ з першого разу. І зрозуміла, що грати – це так круто! Можна стерти власний біль, всі почуття, що терзають серце, витіснити їх роллю.

Зрештою, Руслан за свою випускну роботу отримав «відмінно», ще й виграв якийсь конкурс, а я якимось дивом потрапила на бюджет до театрального.

А далі… Якось воно все пішло одне за одним. Це було складно, так! Стати актором – це не просто влізти в телевізор і світити звідти гарненьким обличчям. Перебудувати власну психологію, змінитись зсередини, вивернутись так, щоб ніхто, навіть рідна мама, не впізнав… І постійно працювати. Я навчалась, бігала по пробах. Грала в театрі табуретку, якщо не давали іншої ролі, погоджувалась на роботу в паршивих серіалах, бо треба були гроші. І якось непомітно для себе перестала бути дівчинкою, якою можна заткнути будь-яку дірку на зйомках. У мене з’явилось ім’я, і ім’я досить відоме. В двадцять шість років мати статус популярної актриси, яку впізнають на вулицях та кличуть на різноманітні ролі – це неабияке досягнення!

Можна було, звісно, зазнатись, але я не мала на те часу. От і зараз треба було якомога швидше їхати додому. Тільки відгриміла прем’єра, а мені завтра зранку на складні зйомки, і пропустити їх ніяк не можна… Навіть не вийде залишитись на свято, яке влаштовують колеги.

Чорт. Свято!

– Як же ти мене підвезеш, Руслане, якщо тобі треба на корпоратив? – повернулась я до друга. – Ти ж режисер! Не можна просто так взяти і злиняти зі свята!

– Перестань, Любава, я цього терпіти не можу…

– То твій успіх, – хитнула головою я. – І тобі завтра не треба о сьомій ранку бути на знімальному майданчику. Так що давай, бери квіти і бігом до наших. А я сама доберусь.

– Давай я тебе довезу і повернусь.

– Я знаю, як ти повернешся, пане режисере, – вперлась я. – Хлопці! Віть! – гукнула виконавця головної ролі. – Віть, наш пан режисер намагається втекти зі свята!

Руслан ледь не спалив мене поглядом. Ну що за людина! Поставити успішну прем’єру – і бігом в кущі, аби тільки не отримати визнання. І так постійно.

– Не сумуй! – я помахала йому рукою і поспішила геть. Треба було швиденько перевдягнутись в гримерці та, напевне, викликати таксі… Бо якщо я зранку запізнюсь на зйомки, то буде лихо.

Не помічаючи нічого і нікого, я кинулась до роздягальні… І врізалась в якогось чоловіка. Підняла голову, аби зробити йому зауваження, щоб не стовбичив на шляху, і обмерла.

– Любаво, – знайомим хрипким голосом промовив чоловік, окидаючи мене палким поглядом, – дозволите виразити мені своє захоплення вашим талантом?