9 глава

*Лео 

Під час наступної пари я мовчки сидів і намагався знайти вихід з цієї складної ситуації. Подруга Роуз відмовилася мені допомагати і я справді вже не знав, що ще мені зробити, щоб вона пробачила мені. 

Я важко видихнув, підіймаючись зі свого місця. Добре, що сьогодні лише дві пари і зараз я вже вільний. 

— Можливо, зіграємо в пейнтбол? — раптово запропонував Мікі.

— Я думав, що ти знову підеш залицятися до Вікторії, — з насмішкою промовив я, ховаючи ручку та блокнот в рюкзак. Було настільки нудно, що я навіть зробив нотатки з лекції. Зовсім скоро мене можна буде назвати зразковим студентом. 

— Не хочу отримати ще одного ляпаса, — відповів той, нахилившись до мене. — Проте, справа з Моретті ще не завершена. Вона обов’язково буде моєю, — додав той, підморгуючи. Мені геть не подобалася ця одержимість Мікі дівчатами. Краще б спрямував свою наполегливість в інше русло. — То як щодо пейнтболу? 

— Вибач, у мене сьогодні немає настрою. — Мабуть, вперше за останній місяць я відмовився від пропозиції друга. Адамс здивовано глянув на мене, піднявши брови. 

— Ти не захворів часом? — Він приклав долоню до мого лоба, вдаючи, що він лікар. 

— Зі мною все гаразд. Просто хочу відпочити. — Насправді, я хочу лише одного — щоб Роузі пробачила мені мої витівки й ми забули про той прикрий інцидент раз і назавжди. Все ж, нам доведеться жити під одним дахом і це буде нестерпно, якщо ми весь час будемо сваритися. 

— Добре, тоді до зустрічі. — Мікі потиснув мені руку й зник за дверима. 

Я роззирнувся навколо, трохи напружившись. На середині пари в аудиторію зайшов якийсь старшокурсник і сказав викладачці, що потрібно декілька охочих, щоб прикрасити ялинку в холі. Роузі радо погодилася й вона так і не повернулася. Я також хотів піти, але професор Бентон не дозволив мені, бо я й так багато його занять прогуляв. 

— Джорджіє, не підкажеш, де твоя подруга? — запитав я в подруги Роуз, коли та вийшла з аудиторії. 

— Мабуть, ще досі прикрашає ялинку з Ксав’є, — відповіла та, знизуючи плечима. Я легко кивнув їй і побіг в хол. 

Роуз і справді була тут. Вона діставала блискучу зірку з коробки. Ксав’є мило балакав з нею про щось і вона відповідала йому з усмішкою. Я міцно стиснув кулаки, відвертаючись. Чомусь, мені було неприємно дивитися на Паркер з кимось іншим. Я набрався сміливості й знову глянув на них. Чому вони лише вдвох прикрашають цю кляту ялинку? Невже не знайшлося більше охочих? Ох…

Це дурне новорічне дерево ще й виявилося до біса високим і жоден з них не діставав до вершечка, щоб прикріпити зірку. Ксав’є посадив Роуз собі на плечі й підніс її догори. По моєму тілу неначе прийшов електричний струм. Я помітив гірлянду під ногами Ксав’є й негайно побіг до них. Вже за декілька секунд Роузі летіла до низу разом з цим ідіотом, який заплутався об дроти. 

В останній момент мені вдалося спіймати Паркер. На щастя, вона не гепнулася головою об плитку. Моє серце пропустило декілька ударів, але вона була ціла й неушкоджена. Роузі міцно трималася за мою шию, важко дихаючи. 

— З тобою все гаразд? — запитав я, опускаючи її на землю. Вона була легкою, як новорічні сніжинки, що кружляли за вікном. 

— Так. — Роуз спантеличено поправила своє світле волосся й почала підіймати цього ідіота, через якого вона щойно ледь не постраждала. 

— Залиш його! Через нього ти б могла робити голову або сталося б ще щось гірше, — обурено промовив я, пропалюючи поглядом Ксав’є. Біле кучеряве волосся, голубі очі, високий ріст та дурні ямочки на щоках… Здається, цей хлопець капітан місцевої хокейної команди, але я не впевнений. Проте, його обличчя мені знайоме. 

— Пробач, Розі, — промовив той, піднімаючись. Його рука доволі сильно почервоніла від удару. 

— Нічого страшного, Ксав’є. Відвести тебе в медпункт? — Вона ретельно оглядала його, хвилюючись. 

Що в біса відбувається? Чому вона так легко пробачає хлопцеві, який щойно впустив її, але не дає мені другого шансу, хоча я справді роблю для цього все можливе? Я обурений цією несправедливістю. 

— Не потрібно, принцесо. Зі мною все гаразд. — Яка ще принцеса!? Він що головою вдарився?

— Любов моя, з твоїм другом все добре. Не переймайся. Можливо, ходімо вже додому? — Я підійшов ближче й поклав руку на талію Роуз. Пізніше вона спробує зламати мої пальці, але я не дозволю цьому тюбіку залицятися до неї. Так, я хотів, щоб ніхто не знав про нас з Роуз, але це було до того, поки цей ідіот в кумедних зелених штанах не з’явився на нашому шляху! 

— Звісно! — з фальшивою усмішкою промовила Роуз. Такою сердитою я ще її не бачив. Думаю, мені вже слід шукати собі домовину. 

— Не наближайся до моєї дівчини, Ксав’є, інакше засуну тобі ту ялинку в одне пікантне місце, — прошепотів я до нього, а тоді голосно додав: — Одужуй, принце. 

Я міцно схопив Роуз за руку й повів на вихід. Вона ледве встигала за мною йти через нашу різницю в рості. Декілька студентів спрямували на нас свої зацікавлені погляди, проте, мені було абсолютно байдуже на них. Нехай думають, що хочуть. Я не буду нікому нічого пояснювати. 

— Леоне, ти геть збожеволів? — Вона вирвалася від мене, коли ми вже були на стоянці біля мого авто. 

— Давай поговоримо вдома, — запропонував я, спираючись на засніжений капот. Це було помилкою, тому, що моя куртка почала промокати. 

— Ні! Я вимагаю від тебе пояснень НЕГАЙНО! — розлючено закричала вона, кидаючи в мене свою сумку. На щастя, я впіймав її за ремінець. — Що це за поведінка? Навіщо ти сказав це Ксав’є? Я не твоя дівчина! Ти не можеш робити все, що тобі заманеться… — Паркер знову дала мені гучного ляпаса. Це вже вдруге за останні 24 години. 

— Роузі, сідай в машину. — Я відкрив передні двері свого спорткара й благально глянув на неї. Біла шапка дівчини повільно вкривалася снігом. Її щоки набули багряного відтінку через холод. Губи помітно тремтіли, але вона все ще була дуже красивою.