8 глава

*Лео 

Я прибув саме вчасно до універу, проте, я поняття не мав у якій аудиторії в нас заняття. В холі я знайшов дошку з розкладом, але так і не зміг розібратися з цією заплутаною схемою. Хто взагалі пише так нерозбірливо? Поки розберешся, то вже пари закінчаться. 

Я важко видихнув і зателефонував Роуз. Проте, вона не відповіла на мій дзвінок. Це й не дивно. Думаю, вона все ще ображається за мої вчорашні витівки. 

— Хей, друже. Невже це ти? — Мікі зняв свою тедді-кепку з голови й глянув на мене, часто кліпаючи очима. Так, навіть друг здивований мене тут бачити. Можу собі тоді лише уявити, якою ж буде реакція викладачів. Не здивуюся, якщо вони сфотографують мене за партою, а потім надрукують це фото й поставлять в рамочку. Це ж така велика подія! 

— Так. — Я простягнув Мікі руку й він потиснув її, кладучи свої сонцезахисні окуляри в кишеню. Хто взагалі носить їх в таку пору року? Для чого? — Ти знаєш де в нас пара? — поцікавився я, поправляючи своє волосся.

Мікі теж не можна назвати старанним студентом. Дивно, що він прийшов сьогодні, якщо зважати на той факт, що вчора в нього була вечірка. Я гадав, що він не виходитиме на зв’язок найближчу добу. Зазвичай він так робив після кожної гулянки. 

— В 409 аудиторії… Вона на 4 поверсі, — підколов він мене. Я фальшиво усміхнувся йому, показуючи середній палець. 

— Я прекрасно знаю на якому поверсі ця аудиторія, — промовив я, ступаючи на першу сходинку. І чому в цьому гігантському універі немає ліфта? 

— Хах, а я думав, що ти вже забув, як цей заклад взагалі виглядає. Признайся, їхав з навігатором? — Він не перестав сміятися, пропускаючи по одній сходинці. Хотілося надерти задницю цьому засранцю, але зроблю це, коли ми вже подолаємо цей 4-поверховий Еверест. 

— А ти що тут взагалі забув? Не пам’ятаю, щоб у тебе була тяга до знань. — А й справді. Невже старий Мікі вирішив також знайти йому дівчинку, яка зробить з нього хорошого хлопчика? Це не в стилі його батька. 

— Тяги до знань у мене немає ще з народження, а от до дівчат… — Мікі провів поглядом незнайомку в короткій рожевій спідничці й підморгнув дівчині. Вона ніяково побігла вперед, усміхаючись. 

— І хто твоя нова жертва? 

Так, мій друг ще той безмозкий дурник. Якщо йому сподобалася якась дівчина, то він буде добиватися її, поки вона не стане його. І байдуже йому на все і всіх. Якщо він чогось хоче, то це у нього обов’язково буде. Ми навчалися з ним разом у старшій школі й на останньому році навчання він вирішив спокусити відмінницю, яку всі вважали лесбійкою. Проте, Мікі було все одно й вона таки стала його дівчиною. Він добивався її близько 7 місяців, а потім вони розбіглися через те, що їхні вподобання в їжі були занадто різними. Хіба це не дивно? Ніколи не розумів цієї філософії друга щодо стосунків. 

— Вікторія Моретті, — солодко промовив той, шкірячи зуби до мене. 

— Дівчина, яка вчора дала тобі ляпаса, коли ти вдарив їй по дупі? — перепитав я. Здається, я пам’ятаю ту амбітну італійку, яка дала моєму другу відкоша. 

— Саме вона. — Мікі сперся на масивні перила, дістаючи з рюкзака газовану воду. 

— Здається, вона ненавидить тебе, — м’яко сказав я. Вона вчора прокляла його італійською. Тричі… 

— Гаряча дівчинка з Сицилії. Вона буде моя. — Він почав танцювати *сицилійську тарантелу, а я намагався заспокоїти свого божевільного друга, бо на нас вже почали звертати увагу студенти та викладачі. 

— Ходімо, *amore mio, — прошепотів я до нього, штовхаючи його в плечі. — З тебе б вийшов чудовий танцівник. 

— Хіба, що танцівник на пілоні, крихітко Лео. — Він подарував мені повітряний поцілунок і чимдуж побіг вгору. Інколи мені здається, що я дружу з божевільним, проте, цей псих вносить трохи барв в мої сірі будні і я люблю його за це. 

Коли ми зайшли в аудиторію, то місіс Браун вже була тут. Поважна жіночка в довгій чорній спідниці та незвичній білій блузці нагадувала мені мою вчительку з малювання в молодшій школі. У неї навіть зачіска була така ж!

— Перепрошую, шановні студенти. Можливо, ви б представилися? Не можу пригадати, що бачила вас раніше на нашому курсі. — Вона зняла свої масивні окуляри з прозорою оправою й присіла. На вигляд їй було трохи більше 50. Думаю, що більшість свого часу вона проводить в приміщенні нашого універу. На її одязі я помітив котячу шерсть. Швидше за все, вдома в неї чимало пухнастиків. 

— Ще б пак. Як вона могла нас бачити, якщо ми ніколи не з’являлися? — прошепотів до мене Мікі, сміючись. Я легко вдарив його під ребра і він затих. Не потрібно нариватися ще з самого початку. Це правило я вже давно засвоїв. 

— Я — Леон Грей, а це мій друг — Мікі Адамс. Вибачте, що не з’являлися на заняття. У нас справді є бажання вчити ваш предмет. — Губи місіс Браун розплилися в привітній посмішці. Вона вказала рукою на першу парту й ми з Мікі присіли. 

— Гаразд. Надіюся, що ви більше не будете пропускати мої заняття, хлопці. Інакше, нам доведеться з вами попрощатися. — Це вже добре. Щось мені підказує, що з цією викладачкою у мене проблем не буде. 

— Обіцяємо бути хорошими студентами, — поклявся я, схрещуються пальці під партою. 

— Це марно, Лео. Твій казанок в пеклі вже давно чекає на тебе, — промовив до мене Мікі, коли місіс Браун почала писати щось на дошці. 

— Замовкни, придурку. Ще бракувало, щоб нас вигнали через тебе. — Ну серйозно. У мене й так гора проблем. 

— Добре. — Адамс незадоволено закотив повіки й почав грати якусь гру на своєму гаджеті. 

Я обернувся назад і побачив на останній парті Роуз, яка старанно записувала щось у свій зошит, не звертаючи на мене уваги. На ній були сині джинси й теплий в’язаний светр лавандового кольору. На шиї у неї зав’язаний білий шарф. Швидше за все, щоб прикрити сліди від сніжки, якою я вчора попав у неї. Мені знову стало соромно, бо я справді не хотів зробити їй боляче…