5 глава

*Лео

Я прокинувся від нестерпного головного болю й холодного повітря, яке дуло з вікна. Наскільки потрібно бути божевільним, щоб додуматися відчинити вікно на всю ніч в таку холодну пору? Добре, що хоч сніг лопатою зі спальні не прийдеться вигрібати.  

Я відсунув у бік теку з договором, з якою я вчора й заснув і підвівся з ліжка. Мій оголений торс одразу вкрився сиротами через холодне повітря. Я швидко добрався до вікна й зачинивши його, важко опустився на м‘яке крісло. Навіть не знаю, чого я хочу зараз більше: міцної кави з трьома ложками цукру чи аспірину й теплої води. Проте, потрібно випити бодай щось, щоб позбутися цього нестерпного болю. 

Я натягнув на себе пом’яту білу футболку, щоб більше не соромити Роуз і поплентався на кухню. Цікаво, як їй спалося на новому місці? 

Ще в коридорі я почув приємний аромат бельгійських вафель. Невже хтось вирішив приготувати мені сніданок? 

Після смерті батьків на цій кухні готував лише я. Так незвично було бачити Роуз у моєму фартусі, який був явно завеликим для неї. Дівчина поспіхом переклала вафлю на тарілку й налила в форму тісто. 

Запищав чайник і вона залила окропом дві чашки. Судячи з запаху я зрозумів, що це була кава. Мені хотілося чимшвидше поласувати сніданком, який вона приготувала, але чомусь я вирішив ще трохи поспостерігати за Роуз, поки вона метушилася за плитою. 

Її волосся було зібране в неслухняний пучок, з якого вже встигло вибитися декілька прядок неслухняного волосся. На руці я помітив у неї браслетик з маленькою фігуркою сонця. Він виблискував від яскравих променів, які пробиралися через не до кінця засунуті жалюзі.

Розаліна повільно похитувалася в такт музиці. У вухах у неї були навушники й саме тому вона зараз не помічала мене. Я повільно підійшов ближче й відчув приємний аромат її парфумів змішаний з запахом сніданку. Так, ця сонна дівчинка в коротенькій червоній піжамці добре вписувалася в цьому домі. 

Я витягнув один навушник з її вуха й почув звідти мелодію «There’s nothing holdin' me back». Роуз від несподіваної моєї появи здригнулася й ледь не впустила тарілку на землю. Вона поставила трек на паузу й витягнула другий навушник. 

— Класна пісня, — промовив я, не відводячи погляду від дівчини. Так і кортіло забрати в бік ці декілька пасм її волосся, які зараз спадали їй на очі. На щастя, сьогодні я тримав себе в руках краще, ніж вчора. 

— Так, непогана. — Вона перевела погляд на вафельницю. 

— Ти вирішила приготувати сніданок? — запитав я, спираючись руками на кухонну плиту. — Наскільки я пам’ятаю, то в холодильнику вже навіть остання миша повісилася. Звідки все це? — Я вказав рукою на продукти. 

— Миші? У цьому домі є гризуни? — Вона скорчила незадоволене лице, як той грабіжник з «Сам удома», після того, як Кевін знову чимось перегрів його лису голову. 

— Боїшся мишей? — Роуз схвально кивнула, поливаючи вафлі кленовим сиропом та кладучи тарілку на стіл. — Ні, це був лише жарт. Насправді тут немає ні мишей, ні інших тварин. — Ми присіли за стіл один навпроти одного. — Ти так і не відповіла на моє питання, Роузі. 

— Невже так складно здогадатися? Я сходила в супермаркет і купила все це. — Ох, то вона потурбувалася про те, щоб я не помер з голоду. Можливо, спільне проживання з Роуз Паркер, виявиться не настільки жахливим, як я його уявляв? — Тільки не надійся, що я готуватиму для тебе кожного ранку, Леоне, — суворо промовила вона, неначе прочитала мої думки. Так, це б було занадто великим бонусом. На жаль, небеса не люблять мене настільки сильно, щоб радувати смачними сніданками щоденно. 

— Я вже це зрозумів, — відповів я, перекладаючи одну вафлю у свою тарілку. Виглядало доволі апетитно, надіюся, що на смак так само прекрасно. Я відрізав кусочок і поклав собі до рота. Так, це просто фантастично. Здається, я отримав гастрономічний оргазм. — Роуз, я хочу запропонувати тобі дещо. — Я поклав ще один шматочок собі в рота й мої повіки здійнялися вгору від задоволення. Святі небеса, чому ви не послали мені цю дівчину раніше? — Давай домовимося, що ти будеш готувати, а я буду прибирати у цьому домі. Думаю, що це доволі вигідна пропозиція для нас обох, — промовив я, підморгуючи дівчині. Так, зараз я застосовував всю свою чарівність, лиш би вона погодилася на мою ідею. 

— Ну гаразд, — відповіла вона, після невеличкої паузи. 

Роуз театрально закотила повіки й опустила голову до своєї тарілки. Цей жест викликав у мене щиру посмішку. За цей короткий період я помітив, що її міміка та жести доволі незвичні й мені це до біса подобалося. 

— Ти ознайомилася з договором? — запитав я, після сніданку. Ми разом складали посуд в раковину. Я все ще не міг привикнути, що хтось окрім мене є в цьому домі. Так незвично! 

— Так. А ти? 

Я згадав, як почав читати його ввечері. Насправді більшість пунктів викликали в мене усмішку або здивування. Це нагадувало якусь дитячу гру, а не справжній договір двох дорослих людей. Правда, я так і не осилив прочитати всі пункти. Заснув десь на 70 чи 72. 

— Пункт №23, — згадав я. — Ніколи не вмикати жахи у твоїй присутності. Чому? — Я справді хотів почути відповідь на це питання. 

— Боюся дивитися такі фільми, — пояснила вона. Я думав, що в цієї дівчинки немає страхів. 

— Пункт №54. Не залишати тебе саму у темряві. Це що означає? — Я сам здивувався, що запам’ятав це. 

— А ще я панічно боюся темряви. Ніколи не вимикаю світло, навіть коли сплю. — В мене перед очима з’явилася картинка, як Роуз біжить з темної кімнати в мої обійми. Спочатку мені здалося це кумедним, але потім я зрозумів, що це геть не смішно. У кожного з нас є свої страхи й це нормально. 

— Добре. Тепер все зрозуміло. Ви з братом разом складали цей договір і звісно, що ніхто не враховував моїх побажань. Мені б хотілося додати декілька пунктів, гаразд? — Роуз схвально кивнула, кладучи вафлі в холодильник. Я відчинив нижню поличку й знайшов там аркуш паперу та червоний олівець. — Навіть, якщо ти сильно сердитимешся на мене, то пообіцяй, що не додаватимеш в їжу горіхи, бо в мене на них алергія.