4 глава

*Лео

— Будинок номер 25? — перепитав водій, коли ми вже були на нашій вуличці. 

— Так. Той, що з нерозчищеною від снігу доріжкою, — відповів я. 

Зазвичай різке похолодання стається на тижні два пізніше, але цього року щось пішло не за планом. Думаю, що сьогодні вночі буде мінусова температура. 

— Прошу. Хорошого вам вечора, — промовив дідусь, передаючи мені валізу Роуз. 

Через декілька секунд він вже зник за великими кучугурами снігу десь за перехрестям. 

Я дістав з кишені ключі й попрямував до будинку. Роуз ступала по моїх слідах, боячись застрягнути в снігу. Це було доволі кумедно. Коли я пригальмував біля самого входу, то вона врізалася в мою спину й ледь втримала рівновагу. Кумедна ця дівчинка, яка все ж таки дуже схожа на Олафа. 

Я запхав старий ключ в замок і прокрутив двічі. Ми зайшли всередину і я усвідомив, що тут не дуже тепліше, ніж назовні. Чорт, здається, я забув закрити вікна. 

Я поставив валізу й зняв з себе промокле пальто. Тоді я допоміг Роуз з верхнім одягом і вручив їй милі тапочки, які були в цьому домі для гостей. Здається, вона була здивована цим милим жестом. Що
ж, батьки з дитинства вчили мене гарних манер. Можливо, я не завжди був ввічливим, але й не поводився як сволота зі всіма підряд, а лише з тими, хто справді на це заслужив. 

Ми попрямували в вітальню й лише зараз я пригадав, що безлад після вечірки сам не розчинився в повітрі під час моєї відсутності. 

— По цій кімнаті пройшлося торнадо поки тебе не було, Леоне? — запитала Розаліна, оглядаючи той безлад, що залишили мої друзі після себе. 

Я ввімкнув світло й цим зробив лише гірше. Здається, совість таки ще десь зосталася в моїй гнилій душі, тому, що я соромився через цей хаос. 

— Не думай, що я буду прибирати це замість тебе, Лео. 

Мені подобалося як вона промовляє моє ім’я. Три солодкі літери, які розчинилися на її вустах. Мур… Що за чортівня зі мною відбувається? Я легко вщипнув себе, щоб повернулися до тями. 

— Знаю, але прошу в тебе допомоги. Вдвох ми впораємося набагато швидше, а після цього я замовлю нам вечерю, згода? — Я використав всю свою максимальну чарівність і плекав надію, що вона змилосердиться наді мною. Декілька секунд мовчанки добряче полоскотати мені нерви і я зрозумів, що мого красномовства не достатньо. Як там в дитинстві сестра казала? Використовувати чарівні слова? — Будь ласочка, Розаліно Паркер, допоможи мені з цим безладом і я більше ніколи в житті не буду називати тебе Олафом. — Хах, я дуже рідко дотримуюся обіцянок, проте, Роузі про це ще не знає. 

— Гаразд, — нарешті відповіла вона, закочуючи повіки. У неї цей жест виходив просто бездоганно. Думаю, що акторська майстерність підійшла б їй більше, ніж маркетинг. 

— Вельми вдячний. 

2 години пішло в нас на те, щоб привести вітальню до стану «бувало й краще, але в порівнянні з тим що було, то вже супер». Якщо що, то це цитата Роуз, а не моя. 

Ми обоє втомлено плюхнулися на диван, тягнучись до графина з водою неначе ті зомбі в грі *«Plants vs zombies». В знак подяки я поступився й простягнув дамі склянку й налив туди води. Моя подруга по нещастю спустошила її до дна. Тоді я долив туди ще трохи води й сам випив її. Зараз це було набагато краще ніж віскі, ром чи фірмові коктейлі Мікі. Прискіпливий погляд Роуз заставив мене обернутися до неї. 

— Що не так? 

— Чомусь я раніше вважала тебе бридливий, а щойно ти випив воду з моєї склянки. — Хах… Я навіть не звернув увагу на цю дрібницю. Ця маленька ще не бачила, як ми з хлопцями п’ємо воду з однієї пляшки після похмілля.

— Здається, ти погано мене знаєш, Роуз, — цілком серйозно промовив я. Мало хто знав мене справжнього. Серед семи мільярдів я так і не знайшов хоча б одну людину, якій би зміг довірити всі свої таємниці та переживання. Проте, у цьому була лише моя вина. — Гаразд. Я обіцяв тобі смачну вечерю, — бадьоріше промовив я, шукаючи в телефонній книжці номер *«Los Mariscos». Добре, що вони працюють до 10. 

— Тобі подобається мексиканська кухня? — поцікавився я, перш ніж зробити замовлення. Все ж, Роуз добряче допомогла мені і я хотів віддячити їй за це.

Буде невесело, якщо в неї виявиться якась алергія або вона просто ненавидить таку їжу. У кожного ж свої смаки… 

— Люблю, — відповіла вона, покусуючи нижню губу на якій вже геть не залишилося блиску. Здається, у неї теж були шкідливі звички, які проявлялися під час хвилювання. 

— Тоді ти не проти, якщо я зроблю замовлення на свій смак? — перепитав я, щоб точно упевнитися. 

— Не проти, але маю до тебе одне невеличке прохання. — Я уважно нащурив вуха, дивлячись на Роуз. 

— Слухаю, — вона поправила своє волосся на бік і кинула короткий погляд на свою валізу. 

— Так, я геть забув показати тобі дім. За мною! — Я забрав валізу і ми попрямували на другий поверх. 

Я вирішив нічого не змінювати в будинку після смерті батьків, окрім власної кімнати. Здається, я навіть не перекладав предмети у їхній спальні після тієї зловіщої трагедії. Батькові папери все ще лежали на запиленому столі. Мамина косметика теж лежала поруч, бо вони поспіхом збиралися в магазин. Чорт забирай, якби не мої забаганки, то вони б зараз були поруч… Це я винен у тій аварії! 

Коли я знову глянув на двері їхньої кімнати, то мені стало складно дихати. Перед очима з’явилася картинка, як я сиджу в коридорі припертим до стіни й плачу, тому, що усвідомлюю що трапилося. Від спогадів у мене починає крутитися голова, а серце вибиватися з грудей. Я присідаю поруч з входом в їхню спальню й притискаю коліна до живота, намагаючись прийти до тями, але в мене нічого не виходить. 

— Лео, що трапилося? — Роуз присідає навпочіпки й легко торкається моїх щік своїми теплими руками. Проте, мені не стає краще. Я ще більше звинувачую себе в тому, що зараз вони на Грін-Вудському кладовищі, в той час, коли їхній син живий і здоровий в їхньому домі. Хоча це геть несправедливо! Вони набагато більше заслужили бути на моєму місці. — Леоне, поглянь на мене. — Роуз була неначе в тумані. Я не міг зосередитися на ній та її проханнях. Після декількох спроб поговорити зі мною вона приклала руку до мого серця й з жахом констатувала: — В тебе панічна атака.