3 глава

*Лео

Декілька секунд я думав над тим чи піддатися спокусі й відкрити теку Роуз. Мені кортіло дізнатися її пункти договору, проте, я так цього й не зробив. 

Вони з Мією сиділи на диванчику з м’якою оббивкою яскраво-рожевого кольору й пили каву. Коли почули, як двері відчинилися, то спрямували свої погляди в мій бік. 

— Ми вже думали, що Алекс не випустить тебе до кінця робочого дня, — промовила сестра, щиро усміхаючись. 

Вона простягнула до мене руку і я вже знав, що означає це її німе прохання. Я підійшов ближче й допоміг їй піднятися. Вона вдячно обійняла мене. Випадково я почув, як немовля штовхається в її животі. Мія взяла мою руку й приклала її до округлого животика. Не віриться, що всередині неї малюк, який зовсім скоро з’явиться на цей світ. 

— Дитина буде з характером, — зауважую я, зважаючи на силу поштовхів малого. 

— Як і всі члени нашої сім’ї, — додає Мія. 

— Як там мої племінники? — цікавлюсь я. Здається, я не бачив цих двох бешкетників ще від вечірки на Хелловін. 

— Аарон дуже схожий на тебе. Також має бунтівний характер. Його захоплення не тішать ні мене, ні Алекса. Анабель же постійно хоче робити все те, що і її брат. Наполягає на тому, щоб ми дозволяли їй усе, що і йому та закривали очі на її юний вік.

— Облиш. У них не велика різниця у віці. Їй вже 16 і вона хоче відчути весь смак життя. Дозвольте їй хоч трішки покайфувати. Впевнений, що вона розумна дівчинка й не натворить дурниць. 

Хоч і з братом та сестрою в мене стосунки були не найкращі, але з їхніми дітьми я ладнав дуже добре. Це й не дивно, тому, що я лише на два роки старший за Аарона й на три від Анабель. Так, для них я був тим добрим дядечком, який дозволяв їм все, що забороняли батьки. За це мені часто діставалось від їхніх батьків, але я зовсім не шкодував про це. Нехай не вдають, що в підлітковому віці були зразковими діточками, які думали лише про навчання. Я ж прекрасно знаю, що це було зовсім не так. Батьки розповідали мені про їхні стосунки й бунтарство Алекса в юності. Так все ж ми з братом трохи схожі. 

— Надіюся на це, — оптимістично промовила сестра, нахиляючись до мене ближче. Аромат її солодких парфумів закрутив мене голову. Мія завжди пахла як цукерка. — Бережи Роуз. — Я легко кивнув спрямовуючи погляд на дівчину, яка стояла поруч і мовчки спостерігала за нами. 

— Добре, передавай племінникам привіт. Нехай приїжджають до мене, коли будуть вільні. Завжди радий бачити їх у своєму домі, — щиро промовив я, відпускаючи сестру зі своїх обіймів. 

В очі мені кинулися її сережки з рожевим пір’ям. Це що мода така пішла? Здається, я скоро створю асоціацію захисту бідолашних фламінго від цих модних жриць. Хоча, думаю, що це вже хтось зробив до мене. 

Через власні думки в мене на лиці з’явилася широка й щира посмішка. Краєм ока я помітив, що Роуз спостерігає за мною. Цікаво, про що зараз думає ця дівчина? 

Мія помахала нам рукою на прощання й пішла до свого чоловіка. Між мною і Розаліною повисла незручна тиша. Зазвичай, мені не потрібно добирати слів, щоб зав’язати розмову з дівчиною, але ж переді мною моя дивна одногрупниця Розаліна Паркер, з якою в мене не менш дивакувата угода. Так, я й справді поняття не маю з чого розпочати. 

На поміч мені прийшли мої теки. Пора віддати Роуз одну них. 

— Це твоя частина договору. — Я простягнув їй теку й вона притиснула її до себе, неначе в її руках зараз було щось набагато цінніше, ніж просто купка дурних паперів. Здається, дівчата навіть над каблучками від «Cartier» трясуться менше, ніж вона над цією текою. 

— Ми можемо їхати… — промовила вона, піднімаючись з місця. Це було прохання, наказ чи може запитання? Я геть не знав цю дівчину й не розумів чого мені від неї очікувати. Мовчанка знову огорнула пустий коридор. 

— Так, звісно. Це твоя валіза? — Я вказав рукою на невеличку синю валізку, яка була обклеєна старими наклейками та постерами. Отже, моя одногрупниця фанатка Тома Холанда, Брюса Вілліса, принцеси Діани та Сіда з «Льодовикового періоду». Останній персонаж взагалі не в’язався до загальної картини. Мені більше подобався той тигр, якого всі нервували. І що ця дівчинка зберігає в цій валізі? Сотні конспектів, велику косметичку, улюблені туфельки чи може вона повністю забита мереживною білизною? Щось занадто далеко зайшли мої думки. 

— Так, моя. Тут лише все найнеобхідніше. Решта моїх речей в гуртожитку і я привезу їх пізніше, — пояснила вона. 

— Тоді вперед, — я показав їй рукою, щоб вона йшла першою. Роуз вдягла свій білий пуховик і такого ж кольору в’язану шапку та шарф. Зараз вона була схожа на Олафа з «Крижаного серця». Їй бракувало лише морквини замість носа. Блін, чому я зараз уявляю її сніговиком? 

— Що смішного, Леоне? — запитала вона, обертаючись в мій бік. Її погляд був доволі злим й в міру спантеличеним. 

— Ти схожа на Олафа, Роузі, — я солодко промовив її ім’я, наблизившись впритул до дівчини. На її щоках в мить з’явився рум’янець. Не знаю, чи то від люті чи через сором’язливість. 

— Ох, ну вибач, що не ходжу в тоненьких капронових колготках і шкірянці, коли за вікном метелиця й мінусова температура, як ті дівчатка, що оточують тебе, Леончику, — промовила вона, кліпаючи своїми довгими віями. Що ж, у малої є характер. Дівчинка з перчиком наша Розаліна Паркер. Моя теорія, що на останній парті сидять лише тихоні та невдахи виявилася провальною. 

— Бачу, ти добре мене знаєш, солоденька. Признайся, часто листаєш мою сторінку в Інстаграмі? — Я вирішив відплатити їй тією ж монетою. Нехай не думає, що може тягатися зі мною. 

— Ніяка я не солоденька, — роздратовано буркнула вона, закидаючи свій шарф на плече. А я б цим посперечався, тому, що блиск на її губах, пах ще й як солодко. Клянуся, що кондитерські вироби *Жака Торреса, пахнуть ідентично з губами Роуз. 

— Ти не можеш це заперечувати, Роузі, тому, що я не пробував тебе на смак, — промовив я, з єхидною посмішкою на обличчі. Дівчина незадоволено штурхнула мене в плече, кривлячись.