1 глава

*Лео

— Лео, твій телефон дзвонить, — втретє закричав Фелікс, вимахуючи над головою моїм гаджетом у синьому кейсі.

Я схвально кивнув і попрямував у його бік, пробираючись крізь натовп з моїм сп'янілих друзів, яким вже явно потрібен відпочинок. Від них пахло випивкою з *Trader Joe, дешевими сигаретами й різкими парфумами, від яких у мене посилювався блювотний рефлекс. 

Одна з моїх знайомих, на ім’я Аліса ледь не пролила свій коктейль, бо не змогла втримати рівновагу. На щастя, її брат втримав та допоміг присісти на диван. Ці туфлі на великому каблуку, які прикрашені дивним рожевим пір’ям, явно не для неї. Ще до того, як випити вона ходила не зовсім рівно. Навіщо мучити себе й бідолашних фламінго, яких, мабуть, общипали, щоб вона змогла одягнути це взуття? Гаразд, байдуже зараз на Алісу, її брата і навіть на фламінго. 

Мені потрібно дістатися до мого гаджета. Я поплескав Філа по плечу й забрав свій смартфон. Розблокувавши телефон, я побачив десять пропущених дзвінків від старшого брата та декілька текстових повідомлень від сестри. Здається, ця вечірка ще вилізе мені боком. 

Я подав знак нашому діджею Мікі, щоб він вимкнув музику. Одразу після того, як друг виконав моє прохання, вітальнею прокотилися незадоволені стогони й вислови з проханнями повернути мелодію. 

— Почекайте, — промовив я, проводячи рукою по густому волоссю. 

Я відкрив двері на вулицю й морозяний вітерець почав лоскотати мої щоки. Було помилкою виходити на вулицю в одній лише футболці в кінці листопада. Проте, мені потрібно було знайти спокійне місце, щоб передзвонити братові. Я прекрасно знаю, що він дзвонить лише 12 разів. Після цього він кидає всі свої справи і їде сюди читати мені нотації, який я безсовісний та безвідповідальний. Сьогодні у мене геть не має бажання слухати його. 

Я загорнувся в плед і сів на чорну ковану лавку, яка ще досі стояла в нашому саду. Здається, їй вже більше років, ніж мені. 

Далі я з неохотою натиснув на кнопку виклику в надії, що Алекс пішов на якусь нараду й зараз немає часу, щоб вичитати мені моралі. Після чотирьох гудків я вже навіть подумав, що доля сьогодні на моєму боці й станеться так, як я хотів, але він таки відповів. 

— Привіт, Алексе. — Я підняв очі вгору й зустрівся з ледь помітними промінцями сонця, які пробиралися крізь хмари. Примружившись, я опустив погляд і почав тарабанити пальцями по лавці. Так, я трохи хвилювався. Зазвичай наші розмови з братом не призводили до чогось хорошого. 

— Привіт. — Його тон був доволі злим. — Скільки мені ще нагадувати, щоб ти вчасно відповідав на мої дзвінки, Леоне? — Я незадоволено хмикнув собі під ніс і закотив повіки. 

— Мені вже 19. Я дорослий хлопчик і в мене теж є справи, — огризнувся я. Мені надоїла постійна опіка брата та сестри. Невже в них немає своїх справ? 

— Якби ти був дорослим хлопчиком, то не поводився, як маленька дитина, Леоне. Ми з Мією не вимагаємо від тебе чогось неможливого. Тобі потрібно було лише добре вчитися й не створювати нам проблем, але ти навіть з цим не можеш впоратися! — Навіть завжди спокійний та врівноважений Алекс підвищив тон на мене. Здається, я розізлив його не на жарт. — Сьогодні до мене дзвонили з універу. Ти знову прогулюєшся пари. Якщо не здаси всіх «хвостів», то тебе виженуть. Також я знаю, що ти вже вп’яте за цей місяць викликаєш клінінг в будинок, Леоне. Думаєш, що я не здогадуюся про те, що ти намагаєшся замести сліди після своїх гучних вечірок? Ти витрачаєш наші гроші наліво й направо лише на свої розваги! У мене більше немає сил все це терпіти. Ми з Мією чекаємо на тебе в головному офісі через 20 хвилин. Якщо ти не з’явишся, то я заблокую всі твої рахунки й ти залишишся з нічим! — Я хотів відповісти йому, але він першим завершив виклик. 

Чорт! Я швидко підвівся з лавки й попрямував в дім, кинувши той ядучо-зелений плед, який подарували мені друзі на минуле Різдво зі словами: «Зелений — це колір спокою, Лео. У твоєму житті бракує хоч трішки спокою». Дурня все це! Впевнений, що це був один з їхніх недолугих приколів. Тим паче, що моє життя більше було схоже на американські гірки, від яких не знаєш чого очікувати…

— Вечірка завершена! — крикнув я, щоб всі почули. 

— Ей, друже, ми ж тільки прийшли! — обурився Філ. Я б теж був не проти зараз розважитися, але буде краще, якщо я таки дослухаюся до порад Алекса. Впевнений, що він не жартує. 

— Вибачте, але в мене виникли термінові справи, тому дуже прошу вас покинути мій дім. Ще раз перепрошую.

Друзі незадоволено почали збирати свої речі й зникати за великими дверима. Мікі вийшов останнім. Я помахав їм усім на прощання й швидко накинувши на плечі пальто, вийшов з дому.

Таксі доволі довго не було. Я нервово дивився на годинник. Хоч і головний офіс компанії Алекса знаходився неподалік, проте, мені здавалося, що я все одно не встигну приїхати туди вчасно. Не потрібно було пити те віскі. Якби не воно, то я б вже давно заїхав туди на своєму спорткарі. Я не був настільки п‘яним, але брат буде злий, якщо я сяду за кермо хоча б після одного келиха. Краще вже запізнюсь. 

На щастя, таксі з’явилося. Я швидко застрибнув в жовту автівку й простягнув водієві вдвічі більшу суму, ніж було вказано в додатку, лиш би він привіз мене вчасно. Той схвально кивнув і машина пришвидшилася. До офісу я приїхав навіть швидше, ніж планував. 

— Спасибі! — Я вийшов з машини й просто кулею залетів в хол багатоповерхівки. 

— Доброго дня, Леоне! — привіталася зі мною адміністраторка Ненсі. Вона була помічницею мого брата. На ній, як завжди була біла класична сорочка та кремова спідниця. Червона помада вже, мабуть, в’їлася в її пухкі губи. Навіть не уявляю її без цього доволі банального акценту в макіяжі. Проте, цей колір безперечно личив до її білосніжних зубів та русого волосся, яке спадало хвилями їй на плечі. — Алекс вже чекає на вас у своєму кабінеті. 

— Наскільки він злий по десятибальній шкалі? — запитав я, потираючи своє чоло. Хоч би вона сказала число нижче 5. Будь ласка, небеса, благаю вас про це.