21.2

Голос рівний. Без агресії. Але серце все одно починає гупати так, що я чую його у вухах. 

— Ми можемо зайти? 

Це «можемо» звучить як формальність. 

— Так, — відступаю. 

Голос звучить наче не мій. 

— Проходьте.

Вони заходять. Не знімають взуття. Холод тягнеться слідом за ними в квартиру. Оглядаються. Не демонстративно — швидше професійно. Погляд ковзає по підлозі, по стінах, по шафі, де я ще зранку перекладала речі, щоб усе виглядало… правильно.

— Це тут проживає дитина? — питає молода жінка, уже записуючи щось. 

— Так. Наразі зі мною. 

— А де зараз дитина? 

— У кімнаті. Вона… — ковтаю клубок. — Вона грається. 

— Можна з нею познайомитися?

Киваю. Відчуваю, як пальці холонуть. 

Аделька саме, почувши голоси, визирає з-за дверей: 

— Мам? 

— Зірочко, — голос зрадницьки тремтить. — Йди сюди, рідненька.

Вона підбігає, обіймає мене за ноги. Я відчуваю її теплу щоку, знайомий запах дитячого шампуню. Вдихаю, ніби востаннє. 

Вона підводить голову: 

— Мам, а хто це? 

— Це гості, сонечко, — кажу й сама чую, як голос на цьому слові ламається. — Вони просто подивляться, як ти живеш.

Жінка з папкою присідає, усміхається — чемно, відпрацьовано. 

— Привіт, Аделько. Я тьотя Оля. А скільки тобі років? 

— Три, — гордо відповідає донька і міцніше стискає мою руку. ― Навесні чотири. 

Маленька долонька знаходить мою — тепла, довірлива. Я стискаю її пальчики так, ніби хтось може вирвати її з моїх рук просто зараз.

Жінка встає. Папка клацає. 

— Софіє, ми отримали звернення щодо неналежних умов проживання дитини. Сьогодні ми проводимо перевірку. 

— Я… — починаю. — Мені вже дзвонили. Сказали, що прийдуть післязавтра. 

— У зв’язку з додатковими обставинами перевірку перенесено, — сухо відповідає чоловік, що стоїть біля порога.

Вони проходять далі квартирою. Дивляться. Відмічають: чисто, іграшки, ліжечко, ковдра з єдинорогами, маленькі капці біля дверей. 

— Вона ходить у садочок? — питає молода, не відриваючись від блокнота. 

— Ні. Я з нею вдома. 

— Ви працюєте?

Потилицю обдає окропом. Перед очима наче наяву картинки того, як мене звільнила Карина. 

— Ні, — кажу. — Наразі ні. Мене звільнили. Нещодавно. 

Знову запис. Шурхіт паперу звучить занадто голосно.

— А житло? Квартира ваша? 

Я відчуваю, як у грудях щось стискається. 

— Ні. Ми тут… проживаємо тимчасово. Це квартира… — слова плутаються. — Людини, яка нам допомагає. 

— Родича? — уточнює жінка, не піднімаючи очей. 

— Ні. Але це… близька людина.

Пауза. Коротка. Але така, ніби мене просвічують наскрізь. 

— Тобто співмешканець? — сухо підсумовує вона. 

Слово б’є, як ляпас. Я відчуваю, як щоки спалахують. 

— Він офіційно тут проживає? Працює? 

Ковтаю повітря. 

— Так, офіційно. Наразі проходить реабілітацію. Він військовий.

Кілька секунд тиші. Потім старша піднімає голову: 

— А біологічний батько дитини? 

Ось воно. Слово падає між нами, як камінь у воду. 

— Ми не живемо разом. 

— Він знає, де ви перебуваєте? 

— Тепер — так.

Молода на мить підводить очі. Погляд — короткий. Наче хоче щось уточнити. Наче вагається. 

— Ви змінювали місце проживання без його згоди? 

Я відкриваю рот — і на мить не знаходжу слів. 

— Я… я забрала дитину й поїхала, — кажу тихо. — У нас були складні стосунки. 

— Складні — це як? — раптом питає вона. 

Старша ледь помітно зиркає на неї. 

У мене всередині щось здригається. 

— Він… — язик дерев’яніє. — Він тиснув. Контролював. Були крики. 

— Фізичне насильство? — тихо. 

Я мовчу. Бо синці сходять. А страх — ні. 

— Звернення до поліції були? Фіксація? 

— Ні.

Ручка ковзає по паперу. Ще один мінус. Я майже бачу, як він стає жирнішим за інші. 

— Документи на право проживання за цією адресою маєте? Джерело доходу на даний момент? Хто перебуває з дитиною, коли вас немає? 

— Документів немає. Грошей теж… тимчасово немає. Коли мене немає, з Аделькою сидить сусідка, пані Марія. Вона дуже хороша. 

— Теж не родичка, — констатує старша.

Молода знову дивиться на мене. Довше. У її очах я раптово бачу розуміння і… несподіване співчуття. 

— Софіє, — трохи тремтячим голосом. — Чи маєте ви намір офіційно врегулювати розірвання шлюбу? Подати заяву? Захистити своє місце проживання юридично? 

Вона ніби підсовує мені рятівний круг. Я ловлю його — але він слизький. 

— Так… — шепочу. — Так, планую.

Старша перегортає сторінку. 

— Нам надійшло звернення від батька дитини. Також є додаткові матеріали. Вона відкриває папку. — У зверненні йдеться про відсутність стабільного житла та фінансової забезпеченості. Також зазначено, що дитина перебуває зі сторонніми особами без офіційного статусу. 

— Я хороша мама! — виривається в мене. — Я піклуюсь, як можу. Вона доглянута, подивіться на неї! Весела, розумна дитина. І пані Марія не стороння! Це няня дитини, який ще потрібен офіційний статус? Чим це відрізняється від того, якби вона ходила в садок?

Аделька піднімає личко догори: 

— Мам… 

— Все гаразд, зірочко…

Молода ковтає слину. Я бачу, як у неї на мить тремтять вії. 

— Ми не ставимо це під сумнів, — каже вона вже тихо. — Але маємо діяти в інтересах дитини. 

І раптом, наче втративши терпіння, у розмову втручається чоловік. Він ступає вперед, закриваючи її плечем: 

— У зв’язку з ризиком повторного самовільного переміщення, відсутністю стабільного доходу та можливою кримінальною перевіркою за місцем вашої попередньої роботи… — офіційним тоном заявляє він. — Орган опіки ухвалює рішення про тимчасове відібрання дитини.

Слова не одразу доходять. Наче іноземною мовою. Кримінальною перевіркою… Карина! Вона таки вчинила так, як погрожувала.