20.2

Аделька сидить між нами, ногами гойдає під столом, розповідає щось уривками — про гірку, про пані Марію, про «зайчика, який загубився». Тарас киває, підтакує, усміхається їй, а я ловлю себе на тому, що дивлюсь не на тарілку, а на її пальчики, на те, як вона тримає виделку, як зосереджено супить світлі брівки.

Їжа має смак картону. Я жую механічно.

Слова стоять у горлі. Важкі. Незручні. Я відсуваю їх раз по раз, ніби ще можна трохи потягнути. Насправді не хочу, щоб донька чула. Кажуть, у такому віці вони й не зрозуміють нічого. Та я не вірю. Пам’ятаю себе маленькою: я вже тоді багато чого усвідомлювала й багато чого пам’ятаю. Про що, по правді, хотілося б забути.

Тому, щойно донька закінчує їсти, я дозволяю їй те, що дозволяти, наче, й не варто — додатковий час на планшеті для мультиків. Гадаю, від одного разу нічого не трапиться, зате вона не почує слова, що можуть її травмувати.

— То що трапилось, Сонь? — питає відразу ж Тарас, щойно повертаюсь з кімнати, куди відвела Аделіну. Підхоплює й садить собі на коліна. 

Це незвичний жест. Такий затишний й водночас захисний. Від якого солодко завмирає серце.

Неусвідомлено притискаюсь до нього, судомно видихаю.

У цей момент мені стає байдуже на Карину. На звільнення. На гроші.

Є тільки Аделька. Її безпека.

Відхиляюсь, зазираю в очі.

— Вадим мене знайшов, — кажу тихо, стримуючи тремтіння губ.

Його брови суворо зводяться.

— Сьогодні… — голос зраджує, доводиться прокашлятись. — Сьогодні мені дзвонили зі служби у справах дітей. На новий номер. Я не знаю, звідки він у нього. Але… — я ковтаю. — Але була скарга.

У грудях щось стискається, ріже.

— Сказали, що дитина живе в нестабільних умовах. Тимчасове житло. Немає роботи. Сторонні особи, які доглядають… — слова сиплються, як каміння. — Що треба перевірити умови Адельки. Що звертався батько. І… ще хтось. Хтось з “небайдужих громадян”, як вони сказали…

Я замовкаю. Дихати важко.

— Вони… — шепочу. — Вони можуть її забрати.

Це слово ламається в роті.

Забрати…

З губ зривається схлипування.

Він несподівано обіймає мене — міцно, обережно, ніби я з крихкого скла.

— Ні, — каже твердо, цілуючи в маківку. — Так просто ніхто не забере у тебе дитину. Закон на нашому боці, Сонь.

Я впираюсь чолом йому в груди. І сльози прориваються — тихо, без ридань, просто течуть.

— Я боюсь, — кажу. — Я вже раз втекла від нього. Він не пробачить. Він хоче не її… мене. Він знає: якщо Аделіна буде в нього, я теж буду.

Від однієї лиш думки, що доведеться повертатись в те пекло, в те життя. Проживати його разом з донькою між лопатками біжить мороз.

Здригаюсь, притуляюсь тісніше й наче тону в його теплих обіймах.

— Я тут, — знову цілує. — Чуєш? Ти не сама.

Відсувається трохи, обіймає мене за плечі, змушуючи підвести погляд.

— У нас нормальні умови. У нас буде ремонт. У тебе є дім. У мене — офіційна робота, хороша зарплата. Я поруч. І я не дозволю нікому забрати Аделіну.

Я тремчу, ковтаю грудку в горлі.

— Послухай мене, Сонь. Послухай. Не бійся. Ми з хлопцями відкриваємо справу. Плануємо гарний ремонт. Я ж казав. Ця квартира стане ідеальною для неї… І для тебе. Такою, як ви заслуговуєте. А ти завтра ж подаєш на розлучення.

— Я… — видихаю. — Я не знаю, чи вийде…

— Вийде, — спокійно. — Ти не сама.

Дістає телефон.

— Я зараз подзвоню кільком друзям. Нехай порадять адвоката. Хорошого. Коли з опіки мають прийти?

— Післязавтра, — ледь чутно ворушу губами.

— Чудово, — киває. — Я все скасовую. Усі справи. Ми будемо разом. Весь час.

Хитаю головою. У грудях пече. Він навіть не підозрює…

— Він може її забрати попри закон, Тарасе. Він страшна людина…

— Я теж, Сонь. Ти не повіриш, наскільки, коли справа торкається моєї сім’ї.