19.2

Повідомили… 

Ковтаю.

— Моя донька в безпеці, — кажу. — Вона доглянута. Нагодована. Я з нею.

— Ми це й перевіримо, — так само рівно. — Завтра або післязавтра до вас прийде соціальний працівник. Узгодимо час.

— А… — я запинаюсь. — А хто звертався?

Коротка пауза. Зовсім крихітна — але я її відчуваю.

— Окрім батька? — уточнює. — Особу ми не маємо права розголошувати. Скажімо ― небайдужі громадяни. Тому ми зобов’язані відреагувати.

Окрім батька… Отже він таки нас знайшов… 

В животі розливається холод, наче я ковтнула шматок криги.

— Це не означає, що дитину заберуть? — питаю вже прямо.

— Поки що ні, — відповідає жінка. — Але просимо вас бути готовою надати документи й допустити до огляду житлові умови.

Зв’язок обривається ввічливо. Коректно. Без співчуття.

Я повільно кладу телефон на стіл. Пальці не слухаються.

― Хто це? — тихо питає пані Марія.

― Опіка…

— Опіка?

Киваю.

Обхоплюю себе руками. Не вірю, що так трапилось. Звідки, звідки Вадим дізнався мій номер? Як зміг звернутись в опіку? Що за небайдужі громадяни? Питання крутяться в голові шаленим вихором. Мене всю трусить, наче мокра стою на морозі, зуб на зуб не потрапляє. Я зробила все, щоб він не знайшов, не вистежив: змінила номер, викинула сімку, ні моє, ні Аделькіне прізвище ніде офіційно не фігурує, в жодній державній установі. Навіть у Сашка я працювала нелегально. То як? Як він міг мене знайти? Хто йому повідомив, якщо я нікому нічого не розповідала? Лише Тарасу. І то не всю правду…

― Софіє! ― подумки себе осмикую. ― Ну яка вже різниця, яка? Зараз не про це треба думати. 

А думати не виходить. Тільки страх затоплює з головою. Бо на що здатен Вадим я занадто добре знаю. І втекти вже не вдасться.

Пані Марія теж мовчить, стискає губи, нервово стукає пальцями по столу. А потім різко підводиться, ніби щось вирішила.

— Добре. Значить так, — каже твердо, не дивлячись на мене. — Панікувати не будемо. У квартирі чисто. Дитина доглянута. Я тут. Я — не стороння. Я сусідка, яка допомагає. І я це підтверджу.

Вона наливає в чашку ще чай, підсовує до мене ближче.

— Випий. Ти вся тремтиш. Заспокойся. Це просто перевірка, а не рішення.

Я намагаюсь усміхнутись — виходить криво.

— Вони можуть… — слова застрягають. — Вони можуть її забрати?

Пані Марія дивиться з тривогою, але одночасно й з рішучістю.

— Просто так — ні. Але той чоловік… Твій чоловік, він має владу? — вона не називає імені. 

Я чую, як у кімнаті тихо зітхає Аделька. Перевертається уві сні. 

— Має… — кажу глухо. — Він хоче її, щоб вдарити. Щоб повернути мене. Вона йому не потрібна… Мені інколи здавалось, що Аделіна була завжди йому для цього... Щоб контролювати. Він ніколи не проявляв до неї інтересу, ніколи не бавив, не брав на руки, не цікавився… Спочатку всі говорили, що до немовлят чоловіки завжди байдужі. А з часом міняються. Вадим не змінився. 

— Тому й треба говорити правду, — каже пані Марія. — Всю. І Тарасові — теж.

Я стискаю чашку. Чай давно охолов.

У голові раптом ясно: це вже не про мене. Не про роботу. Не про Карину. Це війна за мою дитину. І я не знаю, чи вистачить мені сил. Але знаю одне — відступати нікуди. І якщо мені потрібна допомога, я від дідька лисого її прийму, запхавши гордість якомога далі. А Тарас… Тарас не дідько. Він добрий, і любить мою донечку дужче за рідного батька.

Годинник раптово починає цокати надто гучно, вириває з задумливості. Ми вдвох кидаємо погляд на нього. 

― Мені вже час, Софійко, ― каже пані Марія, й раптово легенько гладить по голові. — Якщо що — дзвони. В будь-яку годину.

Киваю.

Вона збирається швидко, але не метушливо. Надягає пальто, поправляє хустку перед дзеркалом.

— Дякую вам, — кажу тихо. Слів замало, але інших немає.

Вона зупиняється, кидає на мене співчутливий погляд.

— Ти хороша мама, Софіє, — каже просто. — Не дозволяй нікому переконати тебе в іншому.

Двері зачиняються. У квартирі стає порожньо і надто тихо.

Я стою ще кілька секунд, слухаю, як стихають кроки в під’їзді, і тільки тоді дозволяю собі видихнути. Але полегшення не приходить. Лише напруга, глуха і в’язка.

З кімнати долинає шурхіт. Потім тихе: 

— Ма-ма…

Аделька прокидається після денного сну розгублена, з прим’ятим волоссячком і червоним слідом від подушки на щоці. Я одразу беру її на руки, притискаю, ніби боюсь, що вона зникне.

— Я тут, Зірочко. Все добре.

Вона позіхає, ховає обличчя мені в плече, ще трохи дрімає. Потім оживає — просить їсти.

Ми йдемо на кухню. Я саджу її на стілець, даю олівець і клаптик паперу, щоб «малювала маму». Вмикаю чайник. Розігріваю в мікрохвильовці макарони з сосисками. Ріжу овочі, але ніж ковзає. Думки — теж. 

Як сказати? З чого почати? «Мене звільнили»? «Нас перевірятиме опіка»? «Мій чоловік… якісь небайдужі громадяни… вони…»

Серце раз у раз підскакує від кожного звуку за дверима. Я ловлю себе на тому, що прислухаюсь до сходів, до ліфта, до чужих кроків у під’їзді.

— Ма-ма, дивись, — Аделька тягне мені папірець. Криві лінії, велике коло і дві палички. — Це ти. А це я.

Я усміхаюсь, але відчуваю, як під грудьми пече.

— Дуже гарно, — кажу й цілую її в маківку.

Годинник на стіні цокає. Повільно. Нестерпно.

Я уявляю, як Тарас заходить, як знімає куртку, як питає: «Ну що, як день?» І я мовчу. Або говорю — і все летить шкереберть.

Різкий, несподіваний дзвінок у двері вириває з роздумів.

Я завмираю. Аделька теж, дивиться на мене широко розплющеними очима.

Дзвінок лунає знову.