18.2

Мовчу. Кожне слово зараз здається пасткою. Скажу — використають. Не скажу — все одно вже вирішили.

Карина чекає. Вона вміє чекати. Уміє тиснути тишею.

— У мене немає ні товару, ні грошей, — нарешті кажу. Голос звучить рівніше, ніж я відчуваю. — І заяву я писати не буду. Бо я нічого не крала.

На мить у кабінеті зависає напруга — густа, як сироп, про який вона говорить. Карина примружується. Усмішка зникає, лишається сухий розрахунок.

— Добре, — киває. — Тоді ми зробимо інакше.

Вона тягнеться до шухляди, дістає теку. Не дивиться на мене — демонстративно. Повільно перегортає кілька аркушів.

— Я складаю акт. Недостача. Пояснення ти можеш написати зараз або пізніше. Але факт залишається фактом. ― Підіймає на мене колючий темний погляд. — До кінця зміни можеш забрати свої речі. Олександру я повідомлю, як тільки він повернеться. І він уже сам вирішить, чи писати заяву до поліції.

От і все. Мене просто — викреслили.

— Карино… — починаю й одразу замовкаю. Не маю чим її переконати. Вона й не послухає. Якби причина була саме в тих сиропах… але ж ні…

Зоряна сіпається, наче хоче щось сказати. Але потім завмирає й опускає голову, ховаючи за розпущеним волоссям почервонілі щоки.

Карина підтискає вуста, хвилину мовчить, наче дає мені шанс передумати. Та я мовчу, і вона промовляє: 

— Ти вільна, Софіє. І, звісно, розрахунок за відпрацьовані цього місяця дні ти не отримаєш.

Я встаю. Ноги трохи ватяні, але тримаюсь. Кидаю погляд на Зоряну — вона нарешті дивиться на мене. В очах — сльози й сором. Я ледь хитаю головою: не треба. Це не твоя війна.

Виходжу з кабінету — і майже відразу чую за спиною: 

— Софіє. Зачекай.

Зупиняюсь у коридорі. Напружуюсь, і гадки не маючи, що ще вона може сказати.

Карина підходить ближче, зупиняється навпроти. Усміхається — спокійно, майже дружньо. 

— Я хочу, щоб ти правильно мене зрозуміла, — каже тихо. — Без істерик і… зайвих рухів.

Я мовчу.

— Не варто бігти до Тараса. Скаржитись. Розповідати свою версію. Він усе одно не стане на твій бік.

Слова лягають точно в ціль.

— Ми з ним сім’я, Софіє. Не «друзі з роботи». Не випадкові знайомі. Ми разом виросли. Разом падали й підіймались. Ми навіть ближчі за родичів. Він, я і Сашко… ― робить крок ближче. — А ти… ти просто випадкова жінка, яку він із жалю прихистив. Тимчасово. Пожалів, як мокре, нещасне цуценя, яке вимолювало шматок хліба.

Я відчуваю, як стискається щелепа. Дихати стає важче.

— Ти думаєш, він повірить тобі? — Карина злегка нахиляє голову. — Проти мене? Проти Сашка? Проти всіх нас?

Вона знизує плечима: 

— Не будь наївною. Зробиш собі тільки гірше. Забери речі й просто піди. Тихо. Так буде краще для всіх. Особливо для тебе.

Вона розвертається й іде, не чекаючи відповіді.

Я стою ще кілька секунд, не рухаючись. Усередині ніби щось обвалюється.

Лише через кілька хвилин дозволяю собі видихнути. Повітря здається різким, холодним.

Мілана завмерла біля кавомашини, ловить мене поглядом: 

— Ну?.. — шепоче. Вона не чула останніх слів Карини ― надто далеко. Але навіть по рухах, жестах все зрозуміла.

Я лише знизую плечима: 

— Все.

Вона блідне: 

— Вона… 

— Так.

Мілана матюкається крізь зуби, а коли підходжу ближче, швидко й міцно обіймає мене — так, ніби боїться, що хтось побачить. 

— Це підло. Вона… вона давно шукала привід. От побачиш, Сашко повернеться і розбереться.

Я киваю, хоч і не вірю. Речі збираю мовчки: фартух, маленький блокнот, ручку з наклейкою єдинорога — подарунок Адельки. Пальці трохи тремтять.

Коли виходжу надвір, дощ уже закінчився. Наче в насмішку ― яскраво світить сонце.

Кілька хвилин стою під навісом, дивлюся на мокрий асфальт. У голові порожньо. А потім приходить страх. Справжній. Побутовий. 

Як платити за послуги пані Марії? Як жити далі? Де шукати нову роботу? 

Телефон у кишені важчає. Я знаю, кому хочу подзвонити. І водночас знаю — не маю.

Бо що, як він дійсно не повірить?

Карина — дійсно його подруга багато років. Як там казав Сашко? Три мушкетери ще з дитинства. Вони знають одне одного зсередини, з усіма «за» і «проти». А я хто? Софія. Та, що з’явилася кілька місяців тому. Та, що живе в його квартирі. З темним минулим. З брудними таємницями.

Стискаю телефон у долоні. Уявляю, як починаю говорити — і як усе ламається. Як у його погляді з’являється сумнів. Або, ще гірше, співчуття. Не віра.

До того ж він, напевно, зараз у лікарні. Процедури. Тиша в коридорах, холодні стіни, графік, у якому немає місця для дзвінків. Він може просто не почути.

Я дивлюся на екран. Палець зависає над контактом.

І я… не дзвоню.

Кладу телефон у кишеню, роблю крок — і просто йду. Додому. Бо більше мені йти нікуди.

Коли звертаю у двір, чую дитячий сміх. Впізнаю свою Адельку з десятка інших дітей. Моя маленька Зірочка. Те, за яку тримаюсь і не здаюсь.

Вона на майданчику. У жовтій курточці, як маленьке курчатко, з капюшоном, що постійно сповзає на очі. Спочатку повільно дереться на гірку, зосереджено, як це вміють тільки трирічні діти. Потім з’їжджає — й сміється, дзвінко, щиро, ніби світ справді простий і безпечний.

Пані Марія сидить на лавці, в руках незмінні спиці й щось незрозуміле, ніжного рожевого кольору, що активно збільшується під її вправними швидкими рухами. 

Зупиняюсь. Просто стою й дивлюсь.

На те, як донька махає руками, показує щось у повітрі. На те, як пані Марія сміється, щиро, по-доброму. На те, як у цьому маленькому кадрі все на своїх місцях.

У горлі стає тісно.

Я роблю крок уперед — і Аделька мене помічає.

— Ма-ма! — кричить так, ніби мене не було тиждень.

Зривається з місця, біжить, спотикається, але не зупиняється. Влітає в мене, обіймає за ноги. Я присідаю й одразу підхоплюю її на руки. Вона тепла, жива, пахне найприємнішим у світі дитячим ароматом.