Стань моїм спокоєм

17.2

Коли Тарас повертається на кухню, весь посуд майже вимитий і розкладений для просушування. Я повільно витираю руки рушником і боюсь обернутись. Відчуваю його погляд, і мурашки повзуть між лопаток, наче хтось взяв мокру пір’їнку і веде нею від потилиці до талії.

— Чаю? — питаю.

— Хочу, — відповідає. І це слово звучить глибше, ніж чай. Інтимно. Від нього мурашить ще більше. Бо здається він геть не про цей клятий чай.

Метушливо набираю воду в чайник. Вмикаю. Розсипаю по чистих чашка запашну заварку. Я знаю як він любить ― крутий окріп, міцний, майже чорний напій і три ложки цукру.

Пальці тремтять і в якусь мить їх накриває Тарасова рука.

― Облиш, Сонь. Я сам! ― відтісняє мене.

Приводів дивитись в стіну більше не лишається. Підіймаю голову, ловлю його погляд і задихаюсь від того, що між нами. Від ніжності, від співчуття, від уваги й чогось палкого, жаркого. Такого, що викликає сором і млість.

Відсторонююсь, сідаю на стільчик і тихцем підглядаю, як Тарас продовжує готувати чай. Для нас двох. Як повертається до столу з повними чашками, розставляє їх і вмощується навпроти.

А потім несподівано обережно торкається моєї руки. Потім ще. Крок за кроком. Як до дверей, які хоче відчинити, але не зламати. Я відчуваю, як у мені щось стискається, — і так само обережно забираю руку.

Ніби ледь. Але цього достатньо.

Тарас не відводить погляду. А потім, дуже повільно, відсувається від столу й сідає рівніше. Обличчя закривається. Погляд теж.

Я бачу, як він замикається — раз, і все. Кутик щелепи твердне.

— Зрозуміло, — каже тихо, коротко. Без докору. Та мені все одно болить.

— Ні, — починаю, — ти не так…

Він не перебиває. Просто дивиться, наче чекає на вирок.

Я роблю ковток, бо раптово пересихає в роті.

— Тарасе… ти мені подобаєшся. Дуже. — Голос виходить слабший, ніж я хочу. — Ти добрий. Надійний. Ти… хороший. До мене. До Адельки.

Щось в очах у нього спалахує, але він жорстко питає:

― Просто добрий, Сонь? Як хто? Як брат? Як батько? Як друг?

Це докір, я відчуваю. І боляче від того, що він зовсім не так сприйняв мої слова.

― Мої почуття до тебе зовсім не дружні. І тим паче не родинні, ― кажу кудись собі в коліна, бо боязко підвести голову і знову поглянути в обличчя, боязко знову побачити вперту зморшку біля кутика губ, стиснуті від емоцій щелепи.

— Тоді чому? Через того покидька? Твого колишнього чоловіка. Боїшся, що я такий самий?

Я заперечливо хитаю головою.

— Ні. Знаю, що ти не такий. Я… вірю, ― кидаю швидкий погляд з-під вій.

Він стискає щелепи сильніше, ніби не дозволяє собі видихнути.

— Тоді що? Що нам заважає?

— Я чужа дружина, — кажу. І слова ніби важчають. — Я не можу будувати щось нове, поки не закінчила інше. Як би я не хотіла. Як би не… — ковтаю. — Це не про Вадима. Це про мене.

Він мовчить. Я бачу, як в ньому борються різні «чому».

— Ти чесна, — нарешті каже. І це звучить так, ніби йому від цього не легше. ― Він такого не заслужив.

— Я хочу бути. — Голос трохи зривається. — Бо… якщо я не завершила те… тоді що я починаю тут? Яке майбутнє у наших стосунків? На легковажну інтрижку я не згодна…

― Я б тобі таке і не пропонував...

― Знаю, ― киваю.

― А щось серйозніше…

Тарас повільно відводить погляд. Лікоть на коліні. Погляд у підлогу. Мить тягнеться.

— Він не дасть розлучення, — кажу тихо. — Ніколи.

Наш чай давно вистиг. І всередині у мене теж щось застигає.

Він підіймає погляд. І вперше не виглядає невразливим.

— Тобто… ти хочеш сказати, що ніяк? Ми… ніяк?

Те, як він каже «ми», змушує всередині здригнутись щось болісне.
Я дивлюсь на нього. Не тікаю.

— Не знаю. Але… я хочу бути чесною. І з тобою. І з собою. І з нею.

Тарас киває. Повільно. Наче приймає удар — але не здається.

— Добре. Отже, ми знайдемо спосіб, щоб він таки дав розлучення.