16.4

Лікар продовжує говорити, наче не помічає напруги між нами, — про навантаження, про те, що шви не чіпати, про фізіотерапію після огляду. Я ловлю уривки, та вони пролітають повз, як вітер за вікном.

— Усі рекомендації записані тут, — він кладе теку на тумбочку. — Контрольний огляд через тиждень. Якщо буде біль, температура або набряк — одразу телефонуйте. 

Мить — і його погляд ковзає по нас, ніби оцінює, хто достойний опікуватись його пацієнтом.

Я киваю машинально. Карина — теж.

— Тоді можете збиратися. 

Двері за ним тихо причиняються. В палаті стихає.

Карина міняється враз. Ніби в ній перемкнули тумблер. У голосі раптом — тепло, у посмішці — лагідність. Аж млосно. 

— Ой, Софіє, а хто ж у кав’ярні? — питає так, ніби справді турбується.

Мене ніби хтось щипає всередині, щоб не мовчати. 

― Зо… Зоряна, — виривається. — І Мілана теж допомагає. Людей поменшало, тож… з усім впораємось. Я на зв’язку, якщо щось. Можуть набрати — і я приїду.

Карина киває з такою демонстративною довірою, що хочеться загарчати від безсилої злості. Наче не розумію, для кого цей спектакль. 

— О, ну дівчата зможуть. Ви ж уже досвідчені… — м’яко торкає Тарасового плеча. — Ти не хвилюйся, гаразд? Відпочинь сьогодні.

Тарас відсторонено киває. Але дивиться не на неї ― на мене, наче не вірить, що я тут.

— Я на машині, — продовжує Карина. — Можу підкинути вас обох до дому.

— Не треба, — спокійно каже Тарас. — Ми якось самі.

Легка гримаса лиш на мить скривлює її обличчя, так швидко, що я не впевнена, чи не здалось, а потім вона знову сяє. 

— Ну, тоді побачимось завтра, Софіє, — золотим медом ллється голос. — Гарного вечора вам. І… ― замовкає на мить, свердлячи мене багатообіцяльним поглядом. — Не переймайся, Софіє. Якщо мало людей, на сьогодні можеш бути вільна. Чекаю тебе на роботі зранку, ― наостанок пригладжує волосся, бере сумочку й іде до дверей. 

А я усвідомлюю, що завтра буде мені непереливки. Аби тільки дівчата теж не постраждали через мене.

Але це завтра. А сьогодні…

Тихо підходжу до ліжка. Хвилювання ховається на кінчиках пальців. 

— Привіт, — кажу нарешті. Звичайно. Просто. Як уперше.

— Привіт, — відповідає він. Голос трохи хрипкий, спокійний. 

Смикається, ніби хоче встати — опирається на лікарняний столик біля ліжка. Повільно підводиться. Я хотіла б сказати «не треба, сиди», але не встигаю — він уже ближче.

— Карина казала, що ти дуже зайнята… що, може, сьогодні не приїдеш, — кидає, ніби між іншим.

Хочу щось відповісти — не знаю що. Лише ще раз вдихаю. 

— Я не змогла б не приїхати, — промовляю врешті. Й соромлюся цієї відвертості.

На мить він просто дивиться. Ніби вагається якусь мить… але раптом — притягує. Теплий дотик долоні на моїй талії. Доторк до щоки. Погляд.
Мені здається, що я завелика для свого тіла — і водночас надто мала. Все всередині пульсує, як під водою.

А тоді його вуста притуляються до моїх. Спершу легко, як запитання. Наче він дає мені час — відхилитися, передумати. Але я не рухаюсь. Навіть вії не тремтять. І поцілунок стає глибшим. Повільним. Зосередженим. Як дихання після довгого бігу. 

Думки розлітаються. Світ стискається в один тісний простір між нами. Не пам’ятаю, як дихати. Лише тримаюсь за його футболку — щоб не провалитись. Щоб переконатися: він справжній. І я — теж.