16.3

Вони гепають за спиною з якимось оглушливим звуком, і вітер одразу вдаряє в обличчя — холодний, наповнений запахом вечора й вулиці. Я майже біжу, повернути за ріг, і буде зупинка. Але маршрутки в район лікарні ходять не часто, і всередині десь дзьобає тривога ― чи не краще пішки пробігтись, всього якихось двадцять ― двадцять п'ять хвилин. 

Але мені знову несподівано щастить. Потрібна маршрутка саме під’їжджає до зупинки — як на замовлення. Викидаю руку, водій кидає погляд у дзеркало і різко зупиняється. Всередині тісно, люди сидять щільно, але мені байдуже — я стою, тримаюсь за поручень і віддихуюсь.

Як тільки вловлюю рівновагу, дістаю телефон — два пропущені від Тараса. Серце стукає так, що аж піт виступає на долонях. Ще три повідомлення — «Ще не виходжу. Є зміни?»… «Пиши, як зможеш»… а останнє — лише: «Соня?»

Пальці ковзають по екрану. Набираю. Довгі гудки. Секунди витікають, як пісок крізь пальці. Не бере. Ще раз. Водій кричить щось, я трохи хитаюсь, майже падаю, коли різко гальмує, але мені байдуже — лиш би відповів. Дзвінок обривається. Тиша.

«Затрималась на роботі. Уже їду». Пишу. І ще: «Буду за п’ять хвилин». Хоч не впевнена.

Маршрутка, здається, їде надто довго. Чи я просто не відчуваю часу. Ось і нарешті моя зупинка, прожогом вистрибую, майже біжу. Лікарня світиться вогнями, перебігаю через дорогу. Гучний сигнал десь збоку ― от навіжена! Зойкаю, але не зупиняюсь. Притримую сумку, щоб так не гупала по стегну. І залітаю у головні двері.

Знайоме фоє. Лампочки над головою трошки миготять. Чергова біля стола впізнає мене одразу.

— О, Софіє! — усміхається тепло. — Таки встигла? Виписують твого героя.

Я киваю. Не знаю, що казати. Здається, навіть не дихаю. Оце “твого” звучить так… так приємно. І лячно водночас. 

— Лікар якраз у нього. Може ще встигнеш, — додає. — Послухаєш, що скаже. А то ці чоловіки то забудуть, то уваги не звернуть. Як діти малі…

Я вже не чую кінця її фрази. Ноги ведуть самі. Коридор тягнеться довгим тунелем, і я рахую кроки до дверей — один, другий, третій… Серце гупає в скронях. Пружина вже не під ребрами — вона в горлі.

Ось і його палата. Двері зачинені.

Облизую губи. Стукаю — раз, нечутно. І все одно відчиняю. Штовхаю двері.

Повітря всередині наче холодніше.

Тарас сидить на ліжку. Волосся розтріпане, але вдивляється в лікаря, який говорить щось про «варіант реабілітації». А біля нього — Карина. Стоїть надто близько. Її рука лежить на його плечі, ніби давно там.

Я завмираю. Все зупиняється, навіть шум в коридорі.

Тарас помічає мене першим.

— Соня? ― обличчя розпливається в здивованій посмішці.

Карина озирається повільно. Її погляд повзе по мені знизу догори — повільно, ніби щупальце обмацує. Й зупиняється на моєму обличчі, яке вкривається плямами.

— Добрий день, — мимрю, розуміючи, що встряла в добрячу халепу. 

Першим обертається лікар. Сухо, по-робочому киває: 

— Вітаю. Ви до пацієнта? Можете заходити, ми вже майже закінчили.

Видихаю, хоч здається — не вдихала. 

— Мені сказали, що може бути виписка. Я… хотіла бути поруч.

Лікар дивиться на мене уважніше. 

— Це добре. Після розмови вам віддадуть документи. Якщо буде рішення щодо реабілітації — воно стосуватиметься й тих, хто може доглядати.

Карина не зрушує руки з його плеча. Але тепер її пальці вже не спокійні. Стиснуті занадто сильно.

Крок. Ще один.

Тарас дивиться на мене так, ніби щось нарешті встало на місце. А я… все одно не маю чим дихати. Всередині — гул. І передчуття, як перед грозою.